Глава 9

Останні два тижні пролетіли так стрімко, що я й не встигла повністю усвідомити, як багато всього змінилося. Кожен день був настільки насичений, що час наче прослизав крізь пальці, залишаючи після себе лише короткі спогади, наповнені метушнею, сміхом і тривогою. Весілля вже завтра. А мені все ще здається, ніби вчора Джейкоб тримав мене за руку на балконі, дивився в очі й питав, чи стану я його дружиною.

Після власного весілля Кларіса мала б поїхати у медовий місяць, але, попри всі традиції та очікування, вона залишилася поруч зі мною. Я й гадки не мала, скільки всього потрібно для організації весілля королівського рівня — тисячі деталей, десятки нарад, сотні питань, на які потрібно відповісти. І добре, що були Кларіса й Крістіна. Ми стали маленьким штабом організаторів: я, майбутня наречена і королева; Кларіса — досвідчена різними королівськими заходами; і Крістіна — моя найкраща подруга з бездоганним смаком. Утрьох ми створювали не просто подію, а нову історію для Валорії. І водночас — нову сторінку мого життя. і хоча з сестрою Джейка ми досі в деяких моментах мали напружені стосунки, та такі події всіх зближує.

Та попри підтримку, я відчувала, як у мені поступово росте тривога. Весілля саме по собі — подія зворушлива, навіть для звичайної пари. А в моєму випадку це був не просто шлюб. Це був союз двох гілок влади, об’єднання майбутньої правительки з уже теперішнім королем. Одразу після весільної церемонії мене чекає офіційна коронація. Усе це — в один день. Усе це — публічно. І це лякало. Завтра моє життя зміниться назавжди. Від простого воїна й дівчини, яка завжди йшла вперед із мечем у руках, я стану дружиною, королевою, символом країни.

Кларіса і Крістіна не раз заспокоювали мене. Вони вже пройшли подібне: адаптація, увага палацу, придворні інтриги. Їхні очі світяться впевненістю, їхні голоси звучать твердо. Вони кажуть, що я впораюся. Але я знаю — моє правління не буде легким. У мене не буде часу на помилки. І якщо я оступлюсь, постраждає не лише мій авторитет, але й держава, Джейкоб, наша любов.

Того вечора, перед весіллям, я не могла заснути. Усе навколо спало: зал був прикрашений квітами, сукня вже чекала на мене в сусідній кімнаті, всі поради були дані, всі розпорядження — роздані. Лиш я лежала в темряві, втупившись у стелю. В голові крутилися думки. А що, якщо щось піде не так? Що, якщо я не зможу впоратися з тиском? А раптом Джейкоб… передумає? Чи, ще гірше, розчарується в мені? Що якщо він не захоче одружуватись? Можливо він поспішав.

У цій напрузі я майже не здивувалась, коли почула тихий стукіт у двері. Серце вмить пришвидшило хід, і я швидко піднялася з ліжка. За дверима пролунав знайомий, трохи приглушений голос. Той, який я так хотіла почути, але в той же час боялась цього.

— Не відкривай. Ми ж не маємо бачитися до весілля, - сказав він. – Традиція.

Я не стримала усмішки. Звичайно, Джейкоб. Хто ще зміг би порушити правила заради кількох хвилин розмови? Той, хто по-справжньому кохає. І мене це трохи почало заспокоювати.

— Це одна з тих традицій, які зараз дратують найбільше, — продовжив він. — Мені важко бути без тебе навіть кілька годин.

Я сіла біля дверей і сперлася спиною на дерев’яне полотно, уявляючи, як він робить те саме з іншого боку. Ми були так близько одне до одного. Варто лише тільки відкрити двері і усі правила будуть стерті.

— Я би з радістю порушила кілька традицій, особливо сьогодні, — прошепотіла я. — Ти теж хвилюєшся?

— Більше, ніж будь-коли, — зізнався він. — Завтра стане днем, який я не забуду ніколи. Ти станеш моєю дружиною. Офіційно, на очах усієї Валорії. Це для мене — більше, ніж просто шлюб. Це означає, що ми разом — назавжди.

Його голос був спокійний, теплий, щирий. І в ньому була така впевненість, яка мене трохи заспокоїла. Джейкоб завжди був таким — незламним, рішучим, твердим, коли треба. Але зі мною він ставав іншим: м’яким, турботливим, справжнім.

— І багато у тебе таких днів, які ти не забудеш? — запитала я з усмішкою.

— Поки що не надто. Але всі вони — пов’язані з тобою, - я відчула, що він посміхається. – Один із них — коли ти погодилася стати моєю дружиною.

Я завмерла. Такі прості слова, але як глибоко вони влучили. Ніби вперше усвідомила: він не просто мій наречений. Він — моя опора. Моя доля. Моя друга половинка. Ми все життя будемо разом та зробимо все, щоб стати щасливими.

— Ти не передумала? — раптом запитав він після короткої тиші. Його голос став трохи тривожним.

— Що? Ні! Звісно, ні! — я аж підскочила. — Я кохаю тебе, Джейк. Просто… я трохи нервую. Це величезний день для нас обох. Весілля, а потім одразу коронація. Все одразу. Хочеться, щоб усе пройшло ідеально.

— Пройде, я в цьому впевнений, — відповів він. — Ти сильніша, ніж думаєш. І в тобі є все, що потрібно справжній королеві. До того ж — ти будеш в білій сукні. Це вже робить день особливим. Я ще ніколи не бачив тебе в білому.

Я засміялася крізь сльози. Невже він справді думає, що плаття може щось змінити? Але так, я знала — йому буде приємно побачити мене не в бойових обладунках, не в мундирі, не з мечем у руці, а у сукні, що символізує новий початок.

— Доброї ночі, Зоріно Драгомір, — сказав він нарешті. — Звикай до цього імені.

Я не відповіла. Лише прикрила очі, дозволивши цьому імені відлунити в мені кілька разів. Зоріна Драгомір. Так, це вже не просто мрія. Це — реальність. Завтра я стану його дружиною. Завтра — королевою. І хоч десь у глибині ще жеврів страх, та він зник у світлі того, як звучить моє ім’я з його вуст. Як звучить наше майбутнє.