Глава 8

Ми вже назначили дату весілля, і саме з цього моменту почалася справжня метушня. Підготовка стала нашим щоденним ритуалом — ранок починався з обговорення кольорів, закінчувався вибором квітів чи деталей церемонії. До великого дня залишалося лише кілька тижнів, і все мало бути ідеальним. Усе — від моєї сукні до церемоніального порядку — мало відповідати не лише нашим з Джейкобом мріям, а й очікуванням Валорії. Адже ми були не просто парою закоханих — ми були на очах у всієї країни, майбутні правителі.

Весілля стане символом нової епохи, об’єднання наших сил і наших сердець. І щойно ми станемо подружжям, я також отримаю офіційний титул. Коронація. Нове життя. Нові обов’язки. Зовсім не те, про що я мріяла все своє життя, проте мені подобалась ця нова реальність. Головне не закидати свої тренування. Я все ще хочу стати найкращою.

Але найбільше це все було моїм святом. І не лише тому, що я хотіла весілля з людиною, яку кохаю. Це був момент, коли я могла нарешті відчути себе справжньою королевою — не лише за титулом, а й за відчуттям. Це був початок мого нового шляху. А ще — початок нашого з Джейком спільного життя.

Він, здавалося, зовсім не нервував. Така спокійна врівноваженість у ньому інколи мене дратувала — хотілося, щоб хоч трохи переймався, хвилювався так, як я. У той час як я переживала через кожну деталь, він залишався спокійним, мовчазним і зібраним. Часто він проводив години за документами, нарадами, переговорами, готуючись до своєї ролі правителя. Його не вчили цьому з дитинства, але він вчився на ходу — і, варто визнати, дуже успішно.

Його природна харизма, рішучість і гострий розум робили з нього саме такого лідера, якого потребувала Валорія. Він не відмовлявся брати участь у підготовці весілля, та при цьому майже завжди погоджувався з моїм вибором. Мені здавалося, що для нього головне — моє щастя.

Я й сама поступово почала залучатися до державних справ. Звісно, це був лише початок — поки що я більше спостерігала, іноді підказувала або радилась з ним. Але розуміла: після весілля я вже не зможу залишатися осторонь. Нове життя вимагало нової ролі, і хоч я й завжди була воїном — не політиком, не правителькою — я розуміла, що заради кохання треба змінюватися. А ще — відкривати в собі нове. Бути сильною не лише зі зброєю в руках, а й за столом переговорів. Бути мудрою, стриманою, гідною довіри. І головне — бути поруч із Джейкобом, бо без цього все інше втрачало сенс.

І я кожного разу ще більше усвідомлювала: я кохаю його. По-справжньому. Глибоко. Справжньо. Це не було раптове осяяння, це почуття визрівало в мені день за днем. Цікаво, що навіть коли я погодилася на його пропозицію — не до кінця усвідомлювала силу свого почуття. Але зараз, у вирі цієї підготовки, у щоденних зустрічах, поглядах, обіймах, я відчула, що він — мій дім. І я не хочу нічого іншого, окрім як прокидатися поруч із ним кожного ранку.

Та все ж, одне я не кидала. Мої тренування. Це було щось глибше, ніж звичка — це була частина мене. Моя сутність. Моє повітря. І хоч я вже не брала участі в справжніх боях, моє тіло мусило залишатися у формі. Це заспокоювало. Це нагадувало, хто я є. Мій дід та інші з королівської варти допомагали мені. І що цікаво — тепер вони ставилися до мене зовсім інакше. Колись я була лише підданою, частиною загону. А тепер — майбутня королева. І в кожному їхньому русі, в кожному вияві поваги це було відчутно.

Сьогодні я тренувалась із Маркусом — моїм дідом, наставником, найріднішою людиною. Ми працювали над прийомом, який я розробила ще рік тому. Проте щось у його поведінці насторожувало. Він мовчав. І це було на нього зовсім не схоже. Зазвичай ми тренувалися з жартами, обговоренням технік, тактик. Але зараз... його мовчання напружувало. Я не витримала.

— Щось сталося? — спитала я, відбиваючи його удар. — Діду, ти сьогодні якийсь не такий. Якщо є щось — кажи просто зараз. Краще все одразу вирішити.

Він зупинився, відвів погляд, наче шукав потрібні слова. А мене це починало напружувати, адже це було так не схоже на діда, якого я знала все своє життя. Невже він настільки сильно хвилюється за мене?

— Та ні, просто... — зітхнув він. — Зоріно, скажи мені чесно: ти щаслива з Джейкобом? Я знаю, що він тобі подобається. Це було видно давно. Але все сталося так швидко... Пропозиція на очах у всієї країни. Весілля за кілька тижнів. А якщо... якщо він змусив тебе? Якщо ти погодилася лише через обставини?..

Я здивувалася. Справді. Та водночас посміхнулася. Так, це було дуже схоже на мого діда — завжди все перевірити, поставити під сумнів. І його турбота зворушувала. Все ж не дивлячись ні на що, принаймні хтось завжди буде на моєму боці.

— Оце ти себе накрутив, — засміялась я. — Коли це хтось зміг змусити Зоріну Варлок зробити щось проти її волі?

Я підійшла до нього, обійняла міцно. Його турбота була дорогоцінною, але мені хотілося розвіяти всі його сумніви. Я ніколи не стану робити те, що мене змушують.

— Послухай. Я справді кохаю його. Мені знадобився час, щоб зрозуміти це — і так, це сталося вже після того, як я погодилася. Але ж це неважливо. Головне — що зараз я знаю: він — мій. І я — його, - я посміхнулась йому. – Джейкоб би ніколи не змусив мене до чогось. Він поважає мене, як людину, як жінку, як воїна. І ми щасливі разом. І я дуже хочу бути його дружиною. Це не просто кохання — це доля.

Дід нарешті посміхнувся. Його погляд став теплішим, і я побачила в ньому полегшення. Здається чоловік розслабився, що я знайшла своє справжнє щастя.

— Добре. Я дуже радий, що це твій щирий вибір. Мені було важливо це почути. Ти — єдина, хто в мене залишився. Я хочу бачити тебе щасливою, доню, — він легенько торкнувся мого плеча. — А тепер, давай, повернемося до тренувань. Бо мені вже й незручно стало з цими розмовами.

Я засміялася. Все було правильно. Все було на своєму місці. Я заспокоїла його — і себе також. Бо такі моменти нагадують, як важливо мати поруч тих, хто справді піклується. А тепер — час повертатися до весільних турбот. Попереду — сукня, квіти, музика, почесні гості, церемонія, присяги... Та головне — кохання. Моє. Наше. І воно варте всього.