Глава 7

Після тієї ночі, яку ми провели разом із Джейкобом, я почувалася інакше. Легше. Тепліше. Наче частинка мене, яка завжди була схована десь глибоко, нарешті змогла вільно дихати. Це було зовсім нове відчуття — бути слабкою поряд із сильним чоловіком, який ладен захищати тебе від усього світу. Я звикла боротися сама. Рішуча, впевнена, небезпечна — саме такою мене знали у Валорії. Але поряд із ним я дозволяла собі бути просто дівчиною. Його дівчиною.

Та я знала — за стінами цієї кімнати на мене чекала зовсім інша реальність. Знову в бойовій формі, знову жорстка і стримана. Воїтелька. Спадкоємиця. Драгомір. Я не могла дозволити собі слабкість, бо світ не прощав слабких. Але вночі, поряд із Джейком, я мала право бути собою. І це було неймовірно.

Він, здається, все розумів без слів. Щойно ранок почав світитися за вікном, Джейкоб сказав, що хоче поговорити з моїм дідусем — запросити його переїхати до палацу. Адже він єдиний, хто в мене залишився. І чоловік це прекрасно розумів.

Я взагалі була щаслива, що не потрібно буде відмовлятись від всього, що мені так важливо. Можливо я зможу навіть зберегти тренування, адже королева має бути сильною та здатною захистити свій народ. 

- Він тепер — частина родини, — сказав він, і я побачила в його очах повагу до минулого, яке я ношу з собою.

Дідусь отримає власні покої, і зможе облаштувати їх так, як йому буде зручно. І яке ж було моє здивування, коли той одразу погодився. Хоча саме цього від нього і варто було очікувати.

— Я занадто старий, щоб ганятися за тобою по країні, — пробурмотів дідусь, хоча очі його були вологі. — Ти моя єдина онука. Після того, що сталося, я не дозволю, щоб тебе знову вирвали з мого життя, - посміхався він. — А якщо твій Джейкоб колись підніме на тебе голос або зробить щось дурне — хай хоч сам король, я з ним поговорю. І байдуже, скільки в нього охорони.

Я розсміялася — щиро, голосно, як давно вже не сміялася. Але десь у глибині душі я знала: мій дід говорить серйозно. Він може бути старим, але ніколи не слабким. Та, зрештою, я скоріш сама кого хочу — того і ображу. Нехай тільки спробують.

Переїзд дідуся був лише початком змін. Джейк запропонував мені… жити разом у його покоях. Порушити правило. Переступити традицію. Це було сміливо. Але ще сміливішим було те, що я одразу погодилася. Зазвичай ми мали би триматись подалі одне від одного доки не одружимось. Таким чином це буде можливість випробувати наші почуття і ще більш засумувати одне за одним.

— Я хочу бачити тебе щодня, — сказав він, тримаючи мої руки у своїх. — Засинати з тобою, прокидатися з тобою. Я король, а ти — моя наречена. Ми маємо право вибирати, як жити.

І я погодилася. Бо ми обоє цього хотіли. І хай там як, деякі традиції таки потребують змін. Ми — нова пара, і ми самі встановлюємо свої правила. Ми пишемо власну історію і вона буде неймовірною. Саме такою, як ми захочемо. Про нашу історію писатимуть в книжках. Принаймні я сподіваюсь, що нас не чекатиме щось жахливе.

Втім, не всі в палаці були в захваті від цих змін. Особливо Кларіса. Сестра Джейкоба. Вона уникала мене з моменту мого повернення до столиці. Ми мовчки дійшли згоди ігнорувати одна одну. Але я знала: це не могло тривати вічно. Рано чи пізно нам доведеться поговорити.

Цей момент настав одного теплого ранку. Я вийшла на балкон — той, що виходив на місто. Звідси відкривався чудовий краєвид: сонце вже торкалося дахів будинків, світло грало золотими відблисками на баштах і куполах. Це була моя столиця. І незабаром — я стану її королевою.

Я почула легкі кроки. Озирнулася — Кларіса. Струнка, зібрана, з тією самою гордовитістю в поставі, що й завжди. Одразу в ній можна було впізнати принцесу вампірів. Вона підійшла і стала поряд. а от я не знала чого від неї очікувати.

— Чесно, Зоріно, — почала вона без привітань. — Ти мені не подобаєшся. Раніше я тебе навіть ненавиділа. Але потім… звикла.

Вона говорила спокійно, майже холодно. Але я знала — кожне слово важке для неї. Ми не знаходили спільну мову, і навряд чи довго би витримали в одній кімнаті. Я сумніваюсь, що колись ми станемо справжньою родиною.

— Через тебе мій брат покинув Валорію. Ми залишилися самі. І я сумувала, - вона похитала головою. – Джейк був мені і братом, і другом, і єдиним, кому я могла довіряти. А потім він повернувся. І зробив тобі пропозицію.

Я мовчала, дозволяючи їй виговоритися. Це рідкісний момент, коли ми нарешті могли все розставити по своїх місцях. Все ж скоро я стану дружиною її брата. Нам потрібно з усім розібратись.

— Ти зарозуміла, груба, егоїстична. Думаєш лише про себе. Така дівчина не мала би стати королевою, — вона подивилася мені в очі. — Але...

Я насторожилася. Але? Тобто все ж вона хоч щось хороше про мене думає. Мені хотілось вже сказати їй стосовно образливих слів, про те, що вона щойно озвучила. Проте стрималась, аби послухати що ж вона скаже.

— Але ти робиш його щасливим. Я бачила, як сяють його очі, коли він поряд з тобою, - сказала вона. – Він став іншим — теплішим, живішим. Раніше він просто існував. Тепер — живе. Завдяки тобі.

Ці слова прозвучали так щиро, що я навіть забула, як дихати. От цього я точно не очікувала від Кларіси. Здавалось вона справді вирішила розібратись з усім та нарешті зробити так, аби ми змогли співіснувати в цьому палаці.

— Я бачила, як він дивиться на тебе, коли ти погодилася стати його дружиною. Це було… по-справжньому, - вона похитала головою. – І я бачу, що ти його кохаєш. Просто ще не до кінця готова в цьому зізнатися.

Її очі блищали від сліз, але голос залишався рівним. Я все ж розуміла, що вона втратила всю свою родину. І лише Джейкоб єдина рідна людина для неї в цьому світі. І як би там не було, вона його дуже любила.

— Я не мушу тебе любити, але мушу тебе прийняти, - сказала вона. – Бо ти важлива для мого брата. А він — усе, що в мене залишилося.

Я ковтнула клубок у горлі. Раптом відчула, як сильно вона насправді переживає. Не за себе — за Джейка. Все ж Драгоміри були надто близькими одне з одним. І тепер я щаслива, що стану частиною цієї родини.