Глава 6

Я досі не могла отямитися від того, що сталося. Все здавалося настільки нереальним, ніби я прокинулася в чиємусь сні, де нічого не мало сенсу, але кожна мить була сповнена яскравих фарб. Моя згода вийти за короля Валорії звучала в моїй голові знову і знову, наче відлуння.

Я сказала "так", і тепер моє життя ніколи не буде таким, як раніше. Я стану королевою. Правитиму разом із Джейкобом. І хоча в мріях я іноді дозволяла собі уявити себе поруч із ним, навіть думала, як би це було — бути його дружиною, — та тепер, коли це стало реальністю, серце билося тривожно.

Зміни. Вони обрушилися на мене стрімко, не залишивши ані часу на сумніви, ані на звичне для мене аналізування кожного кроку. Я більше не повернуся до служби у Варті, не носитиму звичну форму, не бігатиму на тренування на світанку. Моя місія змінилася. Відтепер я маю захищати свій народ не мечем, а рішеннями, мудрістю та справедливістю.

Це було страшно. Страшно для вампірки, яка з юності мріяла стати воїном, а не володаркою. І все ж… я послухала серце. Воно не зрадило. Воно шепотіло мені, що поруч із Джейкобом я знайду своє справжнє місце. Ми зможемо бути щасливими. Ми зможемо побудувати королівство, у якому пануватиме не лише порядок, а й любов.

Святкування в честь коронації продовжувалося, і здавалось, що весь замок дихає святом. Ще не так давно все було в траурі через загибель майже усієї королівської родини, а зараз все змінилось. У залі звучала музика, лунали сміх і привітання. І в цей чарівний вечір ми дізналися ще одну приголомшливу новину — Крістіна вагітна. Радість у її очах, коли вона говорила про це, змусила й мене усміхнутися.

А потім Оракул проголосив, що у них буде син. Саме про це мріяв Натаніель. Я бачила, як блиснули сльози в його очах — сльози щастя. Попри всі небезпеки, які чатують на ангелів, попри загрозу нової хвилі переслідувань, вони трималися разом. Вони були сильніші за страх. Їхнє дитя з’явиться на світ у любові.

А ось Пауелл... Він досі не зміг забути Крістіну. Його погляд, коли він дивився на неї, був сповнений болю, ностальгії й незгаслої ніжності. Мені хотілося обійняти його, сказати, що все буде добре. Що одного дня він знову усміхатиметься щиро. Йому потрібен час. І я вірила, що доля приготувала для нього щось добре. Чи когось...

Так дивно. Здається, ніби ще вчора ми були першокурсниками в Академії. Здається, ніби лише нещодавно я вперше побачила Джейкоба і не змогла з ним навіть нормально заговорити. А тепер ми... наречені. Ми обоє пройшли довгий шлях. Академія змінила нас, зламала і знову зібрала по частинках. Вона зробила нас тими, ким ми стали. І я вдячна їй за це. Бо без того шляху не було б цього моменту.

Свято добігало кінця. Я автоматично кивала на привітання, відповідала усмішкою. Та думками була далеко. Я хотіла тиші. Хотіла самоти. Хотіла просто зупинити мить, аби подумати. Прийняти. Усвідомити. Все ж це не так просто. Я навіть уявити не могла, що все так станеться.

Я виходжу заміж. За короля. За чоловіка, який любить мене всім серцем, якому я стала всім світом. А я?.. Я не можу сказати, що кохаю його так само. Ще ні. Але щодня мої почуття стають глибшими. Щодня я наближаюся до цього. І одного дня я зможу сказати, що люблю його так само сильно.

Було лячно уявляти себе королевою. Ще недавно я мріяла змінити щось у Валорії, зробити її кращою. А тепер у мене з'явився шанс. І я не маю права знехтувати ним. Я повинна вкласти всю себе в цю місію. І створити в цьому палаці справжню родину.

Коли всі розійшлися, ми з Джейкобом залишилися наодинці. Ми могли би провести ніч окремо, як належить до весілля. Але я не хотіла. Він був таким щасливим, таким світлим, що мені хотілося бути поряд. Я стояла перед дзеркалом, розглядаючи себе. І він підійшов. Обережно, майже несміливо, поклав руки на мої плечі. Така проста дія, але така тепла. Він сумнівався, що я справді могла погодитися. Що я, Зоріна Варлок, могла стати його нареченою.

— І що ти в мені знайшов? — запитала я тихо, не зводячи очей з дзеркала. — Чому ти бачиш в мені те, чого насправді немає? Я не особлива, Джейкоб. Я звичайна. А може, й гірша за інших. Ти міг обрати будь-кого. Всі дівчата на коронації мріяли про це. Мріють досі.

— Але ж не ти, — м’яко відповів він. — Тобі це не потрібно. Ти бачиш в мені не короля, а людину. Простого хлопця, який може помилятися. І я знаю, що ти маєш почуття до мене. Вони були б навіть тоді, якби я не мав корони. І саме це робить тебе особливою. Ти сильна. Хоробра. Чесна. Саме такою я бачу свою королеву.

— І дружину, — додала я, повертаючись до нього.

Він усміхнувся. Вперше з моменту загибелі його батьків та сестри він посміхався по-справжньому. Джейк хотів нашого весілля. І я теж. Але не була впевнена, що я буду гідною цього.

— Так. Але бути моєю дружиною — це ще складніше. Це означає справлятися з тими, хто не пробачить, що я вибрав не їх. Але я не боюся. Все налагодиться. Одразу ж після весілля, — він нахилився й поцілував мене в шию. Тепло й ніжно. — Зоріна Драгомір... Тобі так личить моє прізвище. Ти звикнеш. Швидше, ніж думаєш, — та потім його усмішка трохи зів’яла. — Ти точно хочеш цього? Чи це лише через те, що я зробив пропозицію перед усіма? Я не подумав про це… Якщо ти хочеш відмовитися…

— Джейк, — перебила я його м’яко.

Він подивився мені в очі, і я побачила там страх. Справжній. І враз у мені щось клацнуло. Цей могутній володар чотирьох стихій, якого бояться тисячі, зараз хвилювався через мене. Через мою відповідь. І я не хотіла більше говорити. Я хотіла показати.

Повільно, не зводячи з нього погляду, я розстебнула застібку на сукні. Вона м’яко сповзла до підлоги. Можливо, це було необачно. Можливо, занадто. Але я довірилася пориву. Я знала, що хочу цього так само, як і він. Я наблизилася, поцілувала. Ніжно, але й впевнено.

— Думаю, це і є моя відповідь, — прошепотіла я, обіймаючи його. — Я справді хочу бути твоєю дружиною. Можливо, ще не можу сказати, що кохаю тебе. Але я вже на шляху до цього.