Глава 5

Так, мені зараз почулося? Це точно була галюцинація, бо такого просто не могло статися. Я заплющила очі й на мить затримала подих, сподіваючись, що коли знову гляну на все навколо — опинюся в звичному залі Академії, або хоча б прокинуся в своїй кімнаті. Але ні.

Я все ще стояла посеред тронної зали палацу Валорії, залитої світлом тисяч кристалів, а сотні пар очей спостерігали за мною. А переді мною стояв він — Джейкоб Драгомір, новий король Валорії — і тримав в руках обручку з маленьким, але надзвичайно красивим рубіном.

Його очі —як світанковий туман, — дивилися на мене так, наче світ навколо зник, і залишилися тільки ми. І саме ці очі щойно промовили найбільш неочікувані слова. Ті, які я не мріяла почути навіть в най божевільніші  моменти. Я навіть не знала, що таке може бути в моєму житті.

— Зоріно, ти вийдеш за мене? – сказав він.

Я завмерла. Тиша навколо, здавалось, стала ще глибшою. Серце в грудях билося так голосно, що здавалося — ось-ось вирветься назовні. Я намагалася щось сказати, щось подумати, та все в голові перетворилось на суцільний туман.

Пропозиція. Шлюб. Королева Валорії. Це точно не сон? Як взагалі таке може бути? Я ж не створена для цього. Ну яка з мене королева? Я ж воїн, і вмію лише захищати людей. Але керувати, точно ні.

Ще зовсім недавно я думала, що моє місце — в лавах Варти, що після коронації я попрощаюся з Джейком і, можливо, поїду з Валорії, бодай на кілька місяців. А зараз... тепер усе змінилося. Ці кілька слів, ці кілька секунд перевернули моє життя з ніг на голову.

Погляди. Їх було так багато. Вони пекли шкіру. Хтось — із заздрістю. Хтось — із щирим подивом. Хтось — як Кларіса — з такою ненавистю, що, здавалося, вона зараз вибухне. "Чому саме вона?" — питали їхні очі. "Вона ж просто воїн, навіть не знатна, навіть не з королівської крові..." Але тільки мої друзі — Крістіна, Натаніель, Пауелл — і, звісно, мій дід, посміхалися щиро. Їхня підтримка додавала сили. Вони знали, що я — не просто хтось. Я — я. Така, якою я є. Можливо, вони навіть передчували це. І, можливо, чекали цього більше за мене саму.

До мене підійшов один із поважних членів Ради вампірів, поклонився, і, не мовивши й слова, м’яко взяв мене за руку. Його пальці були холодні, як і личить вампірові, та в його очах було щось спокійне, поважне. Він провів мене вперед, до трону, де стояв Джейкоб. Мої ноги ніби самі знали куди йти. А розум усе ще намагався наздогнати реальність.

Я зупинилася, дивлячись у його очі. І тоді постало головне питання: Чи справді я готова до цього? Я почала закохуватися в нього, це правда. Його погляд, голос, присутність — усе це викликало в мені почуття, яких я не відчувала раніше. Але ж чи достатньо цього для того, щоб бути разом цілу вічність? Ми навіть не зустрічалися. Ми майже не були поруч останні два роки. Він зник — заради мене. Він поїхав, щоб не зашкодити. Бо знав, що тоді мені це було потрібно.

І я знала, що він любить мене. Це навіть не обговорюється. Його дії кричали про це гучніше, ніж будь-які слова. Це було видно навіть по очах чоловіка. Я відчувала його кохання кожної миті. Він стільки зробив для мене. Але все ж...

Це Джейкоб Драгомір — той самий хлопець, через якого загинули мої батьки. Я стиснула щелепу. Ні. Це було давно. Він був тоді дитиною. І я пробачила йому. Майже одразу. Просто не дозволила собі цього визнати. Та я більше не можу тікати від правди.

І все ж... бути дружиною короля? Бути королевою цілої країни? Я — проста дівчина, нехай і з бойовим досвідом. Я не вихована для трону. Але й він — не вихований. До корони готували старшу сестру Джейка. Він міг сам обрати своє майбутнє. Але страшний випадок змінив все.

А тоді він опустився на одне коліно. Це було так неочікувано, а я ж спостерігала за кожним його рухом. Весь зал затамував подих, адже це був історичний момент. Сьогодні новий король робить пропозицію.

Мовчки простягнув каблучку. Вона була простою, але елегантною. Маленький рубін, що світився легким червоним полум’ям, немов жива іскорка. Він знав, що мені подобається. Усе про мене знав.

— Зоріно, — його голос був тихим, але твердим. — Ти не мусиш відповідати зараз. У нас є час. Я не хочу тебе змушувати. Якщо ти відмовишся — я все зрозумію. Але знай: я прошу тебе, бо кохаю. І більше за все хочу, щоб ти була щаслива.

О, Джейк... Це звучало так щиро, що я не змогла стримати усмішку. І тоді, в глибині себе, я почула: Серце. Серце кричало. Воно було голоснішим за страх, сумніви і минуле. І я вже знала відповідь.

— Так, Джейкобе Драгомір, — мій голос тремтів, але я не зупинилася. — Я згідна стати твоєю дружиною. І мені не потрібен час, аби подумати.

Зала вибухнула оплесками. Я й не помітила, коли всі знову почали дихати. Джейк встав, обережно надів каблучку мені на палець — і на мить я забула, як дихати. Потім він обійняв мене, підняв над землею і закружляв, як у дитячій казці. А я — я сміялася. Щиро. З глибини душі.

Так, це не було заплановано. Так, я ще не розуміла, що саме чекає мене попереду. Але я вже дала відповідь. І ця відповідь була істинною. Я кинула погляд у зал. Багато облич змінилися. Тепер у більшості з них — полегшення, щирість, підтримка. Навіть ті, хто ще мить тому заздрив, здавалося, прийняли мій вибір. Вампіри поважають силу — а я довела, що не тільки сильна тілом, а й духом.

— Ти впевнена? — прошепотів Джейк, поклавши чоло до мого. — Я не хотів тиснути...

— Ти не тиснеш. — Я торкнулася його щоки. — Я просто... Я просто знаю. І я справді цього хочу. Навіть більше, ніж уявляла.

А тоді — поцілунок. На очах у всіх. Без сорому, без страху, без сумнівів. І хоча ще кілька днів тому я не могла навіть уявити, що стану нареченою короля, зараз я стояла поруч із ним — і знала: я впораюся. З усім. Бо це — мій шлях. І він поруч. І я ніколи не буду такою, як усі. Але саме тому Джейкоб Драгомір вибрав мене.