Глава 4

Ось і настав день коронації Джейкоба. Весь палац гудів від збудження, слуги бігали туди-сюди, гості займали свої місця в залі, музиканти готували інструменти, і навіть повітря, здавалося, було наповнене очікуванням чогось великого. Та попри всю цю святкову метушню, я відчувала себе дивно відірваною від реальності. Мене не покидала одна єдина думка — той поцілунок на даху.

Я постійно прокручувала його в голові, мов застрягла стрічка пам’яті. Його погляд, тремтіння пальців, легкий дотик губ — усе це виринало у свідомості знову і знову. І хоч від тієї миті минуло кілька днів, мої емоції були такими ж гострими, як у перші хвилини після. Я свідомо уникала Джейкоба. Не тому, що злилася чи образилася — ні. Просто мені потрібно було час. Час, аби зрозуміти, що він для мене означає, що я для нього, і що тепер робити з тим почуттям, яке розквітло в мені раптово й неочікувано.

Найгірше було навіть не в тому, що він принц, а в тому, що тепер він — король. Майбутній правитель Валорії мав обрати собі відповідну дружину — ту, що знатиме етикет, політику, підлаштується під очікування суспільства. А я…

Я — воїн. Я виросла на бойовому полі, тримала меч ще до того, як навчилася носити плаття. Я не підходила для ролі королеви, і це я розуміла краще за всіх. Проте думка про те, що він колись торкатиметься іншої так, як торкався мене, змушувала кров вирувати в жилах. Мені хотілося когось придушити — і найгірше, я навіть не знала кого.

Та сьогоднішній день був особливим. І я знала, що маю виглядати так, як ще ніколи раніше. Якщо вже йти на коронацію, то з гордо піднятою головою. Я обрала чорне плаття, яке ще минулого року купила у Андрасі. Так і не мала змоги його вдягнути, тож сьогодні був ідеальний шанс. Воно було довге, облягало тіло, вигідно підкреслювало мою фігуру. Відкрита спина, тоненький пояс на талії, рукави до зап’ясть — усе виглядало розкішно, але не виклично.

Волосся я розпустила, акуратно перекинувши його на одне плече, відкривши шию — довгу, струнку, наче в балерини. Макіяж був яскравим — червоні губи, масивні сережки, чітко підведені очі. На грудях блищав кулон — витончений, але з секретом. Як і я.

Бо хоч я і виглядала, мов із модного журналу, я залишалась собою — під сукнею був прикріплений тонкий, але дуже гострий ніж, кулон містив смертельну отруту, а сережки легко перетворювались на зброю. У мене завжди був план втечі. І зброя в рукаві — буквально.

Я знала, що виділяюся. Серед усіх цих дівчат у білих чи рожевих пишних сукнях я виглядала мов тінь — елегантна, але темна. Вони перешіптувалися, нишком поглядали в мій бік, щось шепотіли. Їх обличчя були сповнені посмішками, за якими легко було розпізнати осуд. Але мені було байдуже. Я не прагнула виглядати милою. Не прагнула подобатися комусь. Я просто хотіла бути собою.

І хоч я із задоволенням стояла б поруч із Крістіною та Натаніелем, традиція вимагала іншого. Так вже повелося: коли коронують незаміжнього монарха, усі вампіри протилежної статі мають стояти окремо. Це був свого роду «огляд претендентів», давній ритуал, що залишився ще з часів Древньої Валорії. Колись одразу після коронації оголошували майбутню наречену чи нареченого. Тепер усе не так офіційно, але атмосфера залишалася — важка, напружена, пронизана очікуванням.

І ось, коли тиша повністю огорнула залу, на трон вийшов Джейкоб. Він був у розкішному темному камзолі, вишитому золотом, його волосся було ідеально вкладене, обличчя серйозне, навіть трохи похмуре. Він виглядав інакше. Більш строго. Впевненіше. Його більше не можна було сприймати просто як хлопця, якого я знала. Тепер він був королем.

Його голова схилилася перед гербом роду Драгомірів. Коронацію проводила Кларіса — його єдина жива родичка. Її очі сяяли від радості, вона трималася з гідністю, ніби саме це було її справжнім призначенням — провести Джейка до влади. Поруч із нею стояв її коханий, який не відпускав її руки ні на мить. Це було зворушливо. І водночас боляче. Я зрозуміла, як сильно хочу відчути щось подібне — міцне, справжнє, незламне.

Та ось настав момент промови. Джейкоб ступив уперед, його голос був чітким, впевненим. Він виглядав справді неймовірно. Я навіть затамувала подих, спостерігаючи за всім. Тепер він не просто Джейк – він король Валорії.

— Доброго дня. Насамперед, я вдячний, що ви всі сьогодні тут. На жаль, обставини, за яких я став королем, не найприємніші. Я не готувався до цього, - його очі були сумними. –  Але я обіцяю вам бути гідним цього титулу. Пам’ятайте моїх батьків, принцесу Еланію… Вони заслуговують на це. І я зроблю все, щоб Валорія стала ще сильнішою.

Він зробив паузу. Глибоко вдихнув. Його погляд пройшовся по залі — і зупинився на мені. Я відчула, що моє серце на мить спинилось. Його очі пронизували мене, і я нічого не могла з собою зробити. Здається саме в цей момент я і розібралась в своїх почуттях. Я закохалась в нього, по-справжньому. На жаль зрозуміла лише зараз.

— Колись існувала традиція, згідно з якою в день коронації король міг обрати ту, з ким хоче провести життя. Ця традиція зникла… - він посміхнувся. – Але моє серце пам’ятає. Є одна дівчина, яка вкрала його з першого погляду. І лише її я хочу бачити своєю королевою.

У залі запала гробова тиша. Дівчата завмерли, деякі в очікуванні, інші — в тривозі. У мене пересохло в роті, і серце забилося так голосно, що, здавалося, його чули всі. Що ж він зі мною робив? Я, вправний воїн, не могла собою керувати. Якби зараз на мене напали, то навряд чи я би змогла тримати удар.

— Зоріно Варлок, — мовив він, і моє ім’я прозвучало в тиші, мов постріл. — Чи згодна ти стати моєю дружиною та королевою мого серця?

Мені здалося, що час зупинився. Усі дивилися на мене. Я відчула, як дівчата поруч напружилися. Дехто обернувся з шоком, дехто — зі злістю. Вони не очікували, що це буду я. Особливо ті, хто знав мене. Я ж точно не створена для ролі королеви.

А я стояла й дивилася на Джейка. Він дивився тільки на мене. І в його погляді не було сумнівів. Здається він планував це з самого початку. Саме тому він тоді і сказав, що я була би хорошою королевою. Джейк все продумав. Що я мала відповісти?