Кларіса

Я завжди мріяла про трон.

Не заради влади чи багатства. Для мене це було питанням гідності, спадковості, обов’язку. Дитячі фантазії — як я сиджу на престолі, в батьківському одязі, з мудрістю в очах і впевненістю в серці. Я думала, що колись це станеться… Але не так. Не через смерть. Не через руїни, що залишились замість замку. Не в цій тиші, пронизаній болем.

Я сиділа біля вікна у темному залі, що ще вчора був наповнений життям. Вітер розвівав портьєри, впускаючи до кімнати сутінки. Повітря було просякнуте запахом попелу й чогось старого, забутого. Мої пальці судомно стискали підлокітники крісла, ніби це могло повернути мені контроль. Але всередині все валилось.

Я не побачу більше батька. Ніколи не зможу пригорнутися до матері. І Еланія... Моя старша сестра, моя опора, мій маяк у темряві. Вона завжди знала, що сказати, коли світ здавався ворожим. Вона обіймала мене, коли я прокидалась уночі від кошмарів. А тепер — порожнеча.

Очі знову наповнилися сльозами, і я не намагалася зупинити їх. Сльози текли вільно, гарячі, гіркі. Серце стискалося. В грудях була дірка — порожнеча, яку нічим не заповнити. І тоді — тепло. Міцні обійми, в яких я сховалася, як дитина. Його запах, знайомий і заспокійливий, обволік мене. Ронан. Мій Ронан.

Ми були разом уже кілька років, але зараз усе було інакше. Зовсім інакше. Тепер не існувало «просто романтики». Тепер ми — остання опора одне для одного.

— Все буде добре, Кларісо, — прошепотів він, притискаючи мене ближче до себе. — Я знаю, що це боляче. Жахливо. Але ти не одна. В тебе є я, є Джейкоб. Ми з тобою. І будемо завжди.

Його голос був тихим, трохи хриплим — емоції били крізь кожне слово. Я хотіла повірити йому, справді хотіла… Та сумніви, як завжди, вже розпустили коріння.

— А… Ти справді цього хочеш? Щоб ми одружились? — прошепотіла я, майже не чуючи власного голосу.

Я боялася відповіді. Я боялася правди. Довгий час я була впевнена, що він поруч лише через моє походження. Через вплив. Через можливості. Спершу все виглядало саме так — формальні зустрічі, слова, що не мали тепла, усмішки без сенсу.

Але щось змінилося. З часом він став справжнім. Почав дивитися на мене, а не повз. Навчився бачити в мені не титул, а людину. Батько його поважав, хоча Джейкоб — мій брат — не приховував ворожості. І зараз, коли від мого статусу мало що залишилось, я не знала — залишиться він чи піде.

Ронан обережно опустився на коліна, тримаючи мої руки в своїх. Його погляд був серйозним, щирим. Не було в ньому гри — лише правда.

— Послухай. Так, спочатку… все було складно. Я справді не розумів тебе. Ти здавалася гордою, холодною. Та з часом я побачив іншу Кларісу, - він посміхнувся. – Сильну. Ніжну. Вразливу. Я полюбив тебе. І не має значення, ким ти будеш — принцесою чи звичайною дівчиною. Я кохаю тебе. І хочу провести з тобою все життя.

Він усміхнувся, і ця усмішка вперше за весь день принесла мені трохи тепла. Я відчувала, як щось в середині мене почало розслаблятись. Я бачила надію.

— Ми одружимось, — продовжив він. — А потім у нас буде дитина. Я хочу доньку. Назвемо її Ріанон. А якщо буде син — то Аларік.

— Гарні імена, — видихнула я, вперше за вечір усміхнувшись. — Але я хочу сина. Хай буде схожий на тебе. Але з блакитними очима. Це — наш рід.

— У нас буде час на обох, — тихо засміявся він. — Усе життя попереду. І ми проведемо його разом.

Я притулилась до нього щокою. У грудях досі була порожнеча, але десь поруч зародилося світло. Слабке, ледь помітне, та справжнє. І хай зараз усе навколо здається руїною — я не сама. Поки зі мною ті, хто любить мене по-справжньому, я вистою. І одного дня — знову зможу усміхатися не крізь сльози, а по-справжньому.