Глава 3

До коронації Джейкоба залишалися лічені дні. У повітрі витала напруга, майже відчутна на дотик, як електричний струм. Весь палац гудів, мов вулик: прибиральники метушилися з кришталевими люстрами, радники шепотілися в коридорах, навіть кам’яні обличчя гвардійців видавали напруження. А він — Джейкоб — стояв у самому центрі цього хаосу, змушений приймати рішення, слухати промови, приміряти королівський плащ, ніби це була просто ще одна роль, а не доля, яка мала змінити все його життя.

Я бачила, як важко йому дається кожен день. Він ніколи не був тим, хто прагнув трону. І два роки, що він провів далеко від дому, лише ускладнили його становище. Світ навколо змінився, а він щойно повернувся, неначе спізнився до власної історії.

Я намагалася бути поряд. Просто поряд. Іноді мовчала, іноді говорила, але завжди — була. Це все, що я могла зробити. І, здається, в якийсь момент цього стало замало. Я не помітила, як моє серце, яке колись так обережно ставилося до почуттів, почало поступово танути. Я закохувалась. І мені здається, що це сталося не вчора і не минулого тижня. Просто я довго відмовлялася приймати це. Надто довго.

А тепер… тепер я не мала жодного уявлення, що з цим робити. Як поводитися, коли ти знаєш, що в серці народжується щось сильніше, ніж просто дружба? Що ти вже не можеш дивитися на людину так само, як раніше?

Натаніель, Крістіна та Пауелл працювали в палаці. Їхня присутність додавала мені хоч трохи стабільності — мов рідна гавань у буремному морі. Джейк довіряв їм безмежно, і це не дивно. Вони пройшли разом чимало, і така довіра не народжується за один день.

Кріс та Нат тепер були одружені. Вже пів року, як вони сказали одне одному клятви — тихо, без гучних церемоній, але з щирістю, яку важко описати словами. Я щиро раділа за них. Думаю, що зовсім скоро вони захочуть дітей — вони не раз про це говорили. Але зараз це небезпечно.

Полювання на ангелів сягнуло нового рівня. Хтось цілеспрямовано винищує їх. І король, Джейкоба батько, намагався зупинити це. Та не встиг. Його смерть була раптовою і жорстокою. Ми всі розуміли — це не просто випадковість. Це — усунення перешкоди. Тепер триває розслідування, винних вже частково покарано, але справжні замовники досі ховаються в тіні.

На прощанні з королем я побачила Кларісу. Вона була разом із Ронаном Вествудом, своїм нареченим. Вони готувались до весілля, а тепер довелось відкласти. Дівчина була дуже заплаканою, і в ній більше не було видно ту горделиву принцесу. Вона втратила все. І відчайдушно чіплялась за коханого.

Цієї ночі палац спав. Я піднялася на один зі шпилів — моє улюблене місце, коли хотілося тиші. Тут вітер завжди був трохи сильніший, ніж унизу. І небо — ближче. Я вдихнула на повні груди, ніби прагнула впустити всередину трохи свободи.

Палац здавався чужим. Великим, холодним, пафосним. Тут не було того тепла, яке має бути в домі. І я не знала, чому. Хоча родина Драгомірів завжди трималася разом, але навіть у цьому єднанні була якась відстороненість. Якби я жила тут… Я уявляла інше. Сміх, голоси, свята, вечори біля вогню. Дім, у який хочеться повертатися.

Може, коли Джейкоб знайде собі дружину, вона все змінить. Впустить у ці стіни трохи душі. Але… чому ця думка мене дратувала? Чому я навіть не хотіла уявляти когось поруч із ним? Я сама собі не могла відповісти.

— Я теж люблю сюди приходити, — почувся знайомий голос.

Я аж здригнулася. Він з’явився, як завжди, безшумно — дар його роду дозволяв це. Вампірські інстинкти цього разу чомусь не спрацювали. Можливо я просто знала хто це. Я відчувала, що він не зашкодить мені. Та й серце вперто казало, що мені він потрібен.

— Так лякати смертельно небезпечно, — буркнула я, не обертаючись. — Я могла знести тобі голову. Вампіри не завжди стримані.

— Але ти — стримана, — усміхнувся він, підходячи ближче. — Я ніколи не боявся тебе, Зоріно. Ти — моя безпечна гавань.

Я мовчала. Мене дратувала його легкість. Але ще більше — те, як мені хотілося, щоб він був поруч завжди. Коли я встигла відчути настільки сильні емоції? Чи це на мене так вплинуло те, що я його довго не бачила? Хоча ні, скоріше це дало мені впевнення, що я більше не хочу його відпускати.

— Ти знаєш, — продовжив Джейк, дивлячись на нічне місто, — Валорії потрібна королева. Але не така, як моя сестра.

— А яка? — вирвалося в мене.

— Така, як ти. Хоробра. Вірна. Справжня. Та, яка не боїться бруду під нігтями заради народу, - посміхнувся Джейк. – Я бачу тебе на троні. І, якщо чесно… я мрію побачити тебе поряд. Я не знаю, чи колись ти подивишся на мене інакше, ніж як на друга. Але я вже не можу це в собі тримати.

Його очі блищали в темряві. Він був щирим. Таким щирим, що це ламало всередині мене всі стіни. Я мовчала. Кілька секунд. Може хвилину. А потім зробила те, чого боялася роками. Я притягнула його до себе і поцілувала.

Тихо. Обережно. Але щиро. І це був не порив. Це була істина, яка довго жила в мені й нарешті прорвалася назовні. Я хотіла цього. Ночами я думала про те, як би все склалось якби ми спробували стосунки. Хоча про це думати зараз не варто.

Можливо, завтра все зміниться. Можливо, він знайде когось іншого, а я знову відступлю в тінь. Але цієї миті… я була поряд. І він був мій. І нехай все в цьому світі зачекає.