Джейкоб

Зоріна...

Її ім’я жило в мені, як заборонена молитва. Кожен раз, коли я вимовляв його подумки, ніби ножем по душі — боляче, але солодко водночас. Як би я не намагався забути, воно завжди поверталось. Кожного вечора. Кожного проклятого світанку, якого я навіть не міг зустріти — вампіри не виносять сонця. Але ще гірше — вони не бачать снів.

А якби бачили… можливо, хоч там я міг би знову тримати її за руку. Побачити, як вона сміється, як злегка морщить носа, коли сердиться. Просто — бути поруч. Хоча б ненадовго.

Цей світ був несправедливим. Особливо для таких, як я. Бо в ньому не було місця для любові між чудовиськом і світлом. А вона — була саме світлом. Яскрава, непокірна, сильна. І кожного разу, коли я намагався йти геть, віддалитись, дати їй спокій, якого вона просила, — серце рвалося на шматки.

Так, я порушив обіцянку. Вже вкотре. Я не міг залишити її. Я не наближався. Лише спостерігав. З тіні, мов злодій, що краде не коштовності, а погляди. Зоріна змінювалась на очах. Дівчинка, яку я колись знав, стала воїном. Її рухи були точні, мов удар хлиста. Її погляд — холодний, рішучий. Вона не просто вчилася — вона народилася для цього. Бачити, як вона впевнено розправлялася зі своїми супротивниками, як зростала її слава — було боляче й захопливо водночас.

Академія Непростих — місце, де навіть найобдарованіші здаються, не витримують. А вона… Вона стала легендою ще до закінчення навчання. Її техніку вивчали, аналізували, але ніхто не міг повторити. Вона була особливою.

Найкращі з Вартових — ті самі, що зневажали її, коли вона щойно з’явилась, — тепер пропонували їй роботу. Вони бачили в ній майбутнє. А я бачив минуле, яке втратив. Що найгірше — я пишався нею. І водночас ненавидів себе. За те, що став причиною її болю. За те, що її батьків уже немає — з моєї вини. За те, що я все ще жадав бути поруч, попри її мовчазну відмову.

Я ніколи не думав, що безсонні ночі можуть так ранитиме. Коли не можеш спати, не можеш втекти у сон — залишається тільки думати. Про неї. Що вона робить. З ким розмовляє. Чи згадує про мене… хоч іноді?

І ось, я повернувся у Валорію. Не тому, що хотів. Не тому, що чекав. А тому, що змушений. Привід для повернення був далеким від радісного. Місія, яку я отримав, була небезпечною, заплутаною і… трагічною. Світ не залишає нам вибору. Іноді, щоб знову побачити когось — має статися щось жахливе. Ось так і зараз. Я не планував зустріч. Але, здається, доля мала інші наміри. Можливо… можливо, я знову зможу глянути в її очі. І, хай на одну мить, відчути себе живим.