Глава 2

Я не змогла відмовити. Просто не змогла. Джейкоб дивився на мене з таким проханням, у якому було більше ніж просто слова — біль, самотність, розгубленість. Я бачила в його очах усе це, і ще щось — відчай, від якого не було куди подітися. Він попросив повернутися з ним у палац. Сказав, що йому надто важко бути там самому. І я знала, що саме зараз він не може залишитися один. Навіть якщо це болісно і для мене теж.

Палац… Він завжди здавався мені чужим. Величезні коридори, в яких легко було загубитись. Дзеркала, в яких відбивалися чужі обличчя, і мовчазні стіни, що пам’ятали більше, ніж варто. Я уникала його роками — після того, як Джейк поїхав, ще більше. Тут усе нагадувало про нього. Кожен портрет, кожна згадка, кожне "тоді", яке не дало перетворитися на "зараз".

Джейк завжди був іншим. Він не прагнув влади. Він не рвався до трону, як це робила Кларіса. Йому подобалось навчати, подорожувати, відкривати нові світи. Він мріяв про свободу, а не про корону. Та тепер доля зробила свій хід — і вона була безжальною. Йому довелося повернутися не тому, що він цього захотів, а тому, що мусив. Тому що більше не було нікого, хто міг би взяти кермо влади в руки.

Але я була поруч з ним. Джейк не мав це проходити самостійно. Я занадто добре знала як це важко – втратити всіх. В мене залишився тільки дід, а в нього молодша сестра. Ми щойно увійшли до палацу, коли з глибини коридору почули голос.

— Джейкобе, нарешті ти приїхав, - сказала вона.

Ці слова пролунали ніби в порожнечі. Кларіса. Я впізнала її ще до того, як побачила — по нотках голосу, по тремтінню, що ледь помітно пройшлося її словами. Коли вона вибігла нам назустріч, очі її були заплакані, макіяж зіпсований сльозами, а руки тремтіли. І це була не та гордовита принцеса, до якої всі звикли. Це була зламано-беззахисна дівчина, яка втратила все.

Вона кинулась в обійми Джейка. Він обійняв її, притискаючи міцно до себе, ніби так він міг би хоч трохи забрати її біль. А я… Я просто стояла збоку, мовчки, не знаючи, що маю робити. У моїй голові не вкладалося — цієї гордої вампірки я воліла б не бачити взагалі. Але зараз... Зараз вона була просто молодшою сестрою, яка залишилася без батьків і сестри.

— Це жахливо… — ридала вона. — Мені здається, що це все кошмар. Що я от-от прокинусь і почую мамин голос. Але ні. Їх немає. Більше ніколи не буде… - продовжувала вона. – Я була в батьків Ронана, ми обговорювали весілля. А в ту ніч… Як це сталось все?

Серце стискалося. Я дивилась на неї і розуміла: вона справді не грає. Вона щиро розбита. І всі її мрії про трон тепер перетворилися на нічні жахи. Я знала, вона завжди хотіла влади, хотіла бути на вершині. Але ніколи — ціною такої втрати. Навіть Кларіса не здатна на це. І я їй щиро співчувала.

Джейкоб щось шепотів їй на вухо, гладив по спині, тримав міцно — і вів далі коридором. Вони зникли за поворотом, а я залишилась стояти сама. Знову. Моя присутність тут була така… зайва. Я почала розвертатися. Напевно, варто піти. Повернутись додому. Побути наодинці з думками. І з серцем, яке раптом почало шалено битися, щойно Джейк мене обійняв у саду. Ці обійми… Я все ще пам’ятаю їх тепло.

Невже я… Невже я закохана в нього? Ці два роки я згадувала про нього частіше, ніж мала б. Думала, а що було б, якби він залишився. Якби ми дали собі шанс. Але тепер усе інакше. Усе складніше. Він повернувся, але повернувся з трагедією. А я… Я просто одна з тих, хто може бути поруч. Ні більше, ні менше. Я маю тримати себе в руках. Не можна піддаватися почуттям. Не зараз.

Я вже зробила крок до дверей, як почула кроки. Повернулася — і побачила Джейка. Він ішов швидко, ніби боявся, що я зникну, поки він не встигне. Він вирішив бути тут, зі мною. В такий важкий для нього момент.

— Зоріно, вибач мене… — промовив він, зупинившись переді мною. — Я не хотів залишати тебе одну, просто мусив відвести Кларісу до її кімнати. Вона не змогла б дійти сама. Зараз з нею її хлопець. Не надто мені подобається, якщо чесно, але... вчасно з’явився. Сподіваюся, він зможе заспокоїти її хоч трохи. А я… мені потрібна твоя допомога.

Я подивилась на нього мовчки. Його голос тремтів, у погляді був розпач. І ще — надія. Надія, що я не піду. Що залишусь. Що не залишу його самого. Бо він і так залишився з порожнечею в душі.

— Я не впевнений, що зможу впоратися з усім цим сам, — додав він. — Не знаю, як бути королем. Не знаю, як просто вижити після всього цього.

І тут я зрозуміла: мова не про трон. Не про обов’язки. А про нього. Він просить не радника. Не солдата. Не придворного мага. Він просить друга. Людину, яка просто буде поруч. Яка підтримає, коли світ валиться під ногами.

Але чи зможу я? Чи витримаю бути поруч і не дозволити собі закохатися ще більше? Чи витримаю бачити, як він шукає підтримки — а не почуттів? Але відповідь уже була в мені. Вона була там, глибоко, з того самого моменту, як я обійняла його у саду. Я вже зробила вибір. Я вже вирішила.

— Добре, — відповіла я тихо. — Я буду поруч з тобою.

Його плечі ледь помітно зітхнули, ніби тягар став хоч трішки легшим. А я… я зробила крок назустріч долі. Можливо — помилковий. Можливо — правильний. Але тепер дороги назад уже не було. Я прив’язала себе до Джейкоба Драгоміра. До нового короля Валорії. До хлопця, якому розбили серце, а тепер дають в руки трон. І чим усе це закінчиться… навіть магія не зможе передбачити.