Глава 1

— Джейкобе, ти повернувся... — прошепотіла я, не в змозі відірвати погляду від його обличчя. — Ти зараз тут... Це так неочікувано. Я думала, ти не хочеш цього...

Моє серце билося так сильно, що я боялася, він почує. Не минуло й кількох секунд, а весь світ довкола мене змінився. В одну мить усе, що я здавалося б навчилась контролювати, розсипалося, наче пил.

Він стояв зовсім близько. Такий самий, як колись, і водночас зовсім інший. Його очі — тепер у них був присмак втоми, тіні болю, що видавали щось більше, ніж просту пригніченість. Його плечі були злегка опущені, ніби на них тиснув увесь світ.

Два роки. Два роки я не чула про нього жодної звістки. Здавалося, він зник, розчинився у повітрі, як привид. Коли Джейк тоді поїхав, усім повідомили, що він вирушає з дипломатичною місією, аби встановити союзницькі стосунки з далекими державами. Я вірила, що це — правда. Та з кожним місяцем тиша ставала нестерпною. Жодного листа. Жодного слова. І ось тепер він переді мною.

— Так, Зоріно, це справді я. Я повернувся у Валорію. — його голос зривався, та він намагався залишатися спокійним. — Тепер я знову тут...

Але в його голосі не було радості, полегшення чи спокою. Тільки тінь. Щось було не так. Я це відчула одразу. Не так повертаються додому ті, хто повертається з тріумфом чи щастям. Він виглядав як той, хто щойно втратив усе.

— На жаль, я не зміг стримати своєї обіцянки, хоча дуже сильно намагався, — він опустив очі. — Я розумію, що ти досі не можеш зі мною говорити. Але я... я просто зобов’язаний був це зробити.

— Щось сталося? — запитала я тихо, вже відчуваючи, як у грудях зростає тривога. — Ти виглядаєш... дуже сумним.

Джейкоб підвів на мене очі. І те, що я побачила в них, змусило мене відступити на півкроку. Біль. Щирий, глибокий, нестерпний. Я бачила подібний погляд лише раз — на полі бою, коли воїн тримав на руках тіло свого побратима.

— А ти... ти не знаєш? — він виглядав здивованим. — Я думав, хоча б тобі мали повідомити. Ти ж спілкувалася з Еланією.

— Ні... — видихнула я. — Я не чула нічого... Останнім часом від королівської родини взагалі не було звісток. Я навіть думала навідати їх.

— Вони не повідомляли до мого повернення. — голос його став тихішим. — Це мало залишитися в тиші, поки я не прибуду. Але тепер... тепер я маю зробити це офіційно. Народ має знати.

— Знати що?.. — я майже не впізнавала свого голосу. — Яке управління?.. Джейкобе...

Він зробив крок ближче. В його очах блищали сльози, хоч він і намагався їх стримати. Я вже починала розуміти, що щось сталось. Моє серце стискалось не лише через зустріч з Джейком. Я відчувала, що привід його повернення не було пов’язане з тим, що він скучив.

— Мої батьки та Еланія... — прошепотів він. — Їх більше немає.

Ці слова вдарили по мені, як грім. Я відчула, як земля з-під ніг зникає. Мовчання зависло між нами, важке й страшне. Я стояла, не в змозі повірити. Королівська родина... мертва? Але як? Чому?

— Як... це сталося? — ледве вимовила я.

— Напад, — сказав він коротко. — Посеред ночі. Еланія мала представити свого хлопця, хотіла зробити це під час вечері з батьками. Але замість радості прийшла смерть. Їх вбили... усіх. І хлопця також. Нападники прорвалися через охорону. Варта билася до останнього... Та цього виявилось замало. Було занадто багато факторів. Вони знали, де вдарити. Це не випадковість.

Він говорив повільно, ніби щоразу вимовляючи шматок болю. Його слова лунали, мов удари меча по моєму серцю. Я уявила ту ніч — вогонь, крики, тіла... І не могла цього винести. Вони були такі хороші, мріяли про майбутнє.

— Їх вбили... — повторила я, ніби перевіряючи, чи це не сон. — Але ж я бачила королеву тиждень тому... вона виглядала такою спокійною... Еланія говорила про майбутнє...

Джейк опустив погляд. Він більше не міг дивитися мені в очі. Всі мої образи на нього одразу пропали. Він втратив найближчих людей. Мені хотілось обійняти його, та я не знала чи варто це робити.

— Винних уже схопили. Вони чекають суду. Але я не дозволю їм уникнути покарання. Це буде смертна кара, - різко сказав Джейк. – Інакше — я особисто вимагатиму справедливості. Та сумніваюся, що хтось наважиться запропонувати інше.

Він потер перенісся, наче намагався стерти спогади. Я бачила, як його руки тремтять. Йому довелося пережити це все самотужки. В чужій країні, далеко від дому. І тепер він залишився з тягарем, якого не побажаєш і ворогу — керувати Валорією після страшної трагедії.

Я не роздумувала. Серце саме штовхнуло мене вперед. Я підійшла до нього й обійняла. Сильно. Щиро. Так, як тільки я могла. Він не чинив опору — навпаки, здавалося, він чекав цього. Його тіло тремтіло в моїх обіймах, і я відчула, як одна-єдина сльоза скотилася йому на плече.

— Ти не сам, Джейк. — прошепотіла я. — Я поруч.

Ми стояли так кілька довгих хвилин. Світ навколо зупинився. Усе зникло — шум міста, голоси, спогади. Лишилися тільки ми. І я більше не думала, правильно це чи ні. Не аналізувала, не вагалася. Я просто тримала його. І тоді, вперше за довгий час, я зрозуміла — все змінилося. Не лише для нього. А й для мене. І вже нічого не буде, як раніше.