Розділ ІІ

— Ти думаєш, я злякаюся якогось дівчиська? Ще й такого нахабного, — чоловік зневажливо скривився, повільно проходячи переді мною. — Проте мушу визнати… ти справді гарна. Ми могли б знайти… спільну мову, якщо розумієш, про що я.

Його голос був гладеньким, мов шовк, але той шовк ховав отруйні шипи. Вампір наближався до мене з самовдоволеною усмішкою, яка вже сама по собі дратувала більше, ніж будь-яке закляття.

— Але ні, — продовжив він, розводячи руками, — Я — столітній вампір. Я бачив сотні таких, як ти. Молодих, зухвалих, із блиском у очах і впевненістю, якої вистачило б на дві армії. І всі вони лежать зараз під землею.

Він розсміявся — хрипко, зверхньо, з тою самою ноткою старого зла, що ніколи не змінюється, хоч би скільки світів обернулося навколо сонця. А я… я лише дивилась на нього мовчки. Без страху. Без зневаги. Просто спокійно — як мисливець, що оцінює свою здобич.

Мене вже втомила ця пісня. Чула її надто часто — з різними голосами, з різною інтонацією, але завжди з тим самим безглуздим змістом. Вампіри, що вважали себе вершиною еволюції, недосяжними істотами, величними хижаками… А насправді — просто жалюгідні створіння, які застрягли в минулому.

Цей — не виняток. І він щиро вважав, що перемога вже у його руках. У голові вже малював картини, як буде знущатися з мене, катувати, а потім із пафосом вимовить останню репліку, перш ніж убити. Мені майже хотілося його перебити й сказати, що сцена занадто затягнута.

Але я дозволила йому говорити. Бо кожне слово лише більше зміцнювало мою перевагу. Він не знав, хто перед ним. Не впізнав. А може, не вірив. Бо хто ж повірить, що тендітна дівчина у чорному шкіряному костюмі — це Зоріна Варлок, та сама, яку навіть мисливці на демонів згадують пошепки? Найсмертоносніший боєць Варти. Та, що не програла жодного бою. Мене завжди недооцінювали. І це було моєю найкращою зброєю.

— Я спочатку вирву тобі язик, — бурмотів вампір, обходячи мене колом. — Потім пальці, аби ти не могла користуватися мечем… А тоді — коли ти вже будеш благати про смерть, я…

Його монолог урвався раптово. Бо мені врешті набрид цей театр. В одному руху витягла меч. Клинок промайнув у повітрі так швидко, що блиск сталі був єдиним, що він встиг побачити. Голова відкотилась убік, обличчя завмерло в здивуванні, яке не встигло перетворитися на жах.

— Щасливого тобі дня Смерті, — промовила я спокійно, витираючи меч об край його темного плаща. — Але на нормальне поховання і не розраховуй.

Я подала короткий сигнал Варті. У повітрі заяскріли магічні руни — тепер тіла заберуть, залишки буде утилізовано. Мені залишалось лише піти. Ще одна зачистка. Ще одна перемога. Така ж механічна, як і сотні до неї.

Я вже поверталася, розслаблена і спокійна — звичне відчуття після бою. Але щось змусило мене зупинитися. Мурашки пробігли спиною, коли я відчула чиєсь дихання в повітрі. А тоді — тінь. Невловимий рух збоку. Я повільно обернулась, рука знову на руків'ї меча.

І завмерла. Переді мною стояв Джейкоб Драгомір. Його постать майже не змінилася. Хіба що погляд — глибший, темніший. Очі, що раніше світилися теплом, тепер були як ніч над озером — глибокі, мовчазні і повні минулого. Я не могла поворухнутись. Серце впало кудись униз, немов хтось одним рухом вирвав із мене повітря.

— Зоріно, — сказав він тихо.

Його голос був майже ніжним. І водночас — чужим. Я уявлення не маю, що він тут робить. Але сумні очі давали мені зрозуміти – він повернувся не просто так…