Глава 20

Ось і завершилося моє навчання в Академії. Ніби щойно я стояла перед її масивними воротами, притискаючи до грудей вступні документи і тремтячи від хвилювання, а вже зараз — прощаюсь із місцем, яке стало моїм домом на довгі три роки.

У той момент, коли я тільки переступила поріг цієї величної будівлі, я не знала, наскільки сильно зміниться моє життя. Тоді я була просто дівчиною, яка мріяла навчитися військовій справі, знайти своє покликання і, можливо, колись врятувати когось важливого. Я й гадки не мала, скільки болю, втрат, рішень і випробувань мене чекатиме попереду.

Перший рік був справжнім вибухом емоцій. Постійні тренування, небезпеки, атаки мисливців, що ніби виникали з повітря, загадки Академії, заборонені зони, вечори на вежі спостереження з Натом і Крістіною… Я тоді була на межі. Кожен день міг стати останнім, але я відчувала себе живою. І в цьому була якась особлива магія. Саме у ті моменти я відчула, що вперше в житті належу до чогось важливого.

Другий рік був спокійнішим. Напади траплялися рідше, викладачі зосередилися на поглибленому навчанні, а я — на власному розвитку. Я вже не була дівчинкою-початківцем. Моя майстерність зросла настільки, що я могла перемогти не лише своїх одногрупників, а й більшість інструкторів. Спершу це лякало мене. Я боялася, що здібності якось вийшли з-під контролю. Але потім звикла до сили, навчилася з нею жити, і вже ніхто не міг змусити мене сумніватися в собі.

Третій рік був найважчим. Не фізично — ні. Я стала найкращою студенткою Академії, отримала офіційне звання та привілеї, і навіть мала змогу пропускати частину загальних занять. Але всередині — щось порожніло. Щодня я тренувалася до знемоги, аби не думати. Про Джейкоба. Про те, що він поїхав, як і обіцяв. Про те, що він більше не з’являвся ні у коридорах, ні на лекціях. А я все одно мимоволі вдивлялась у кожне обличчя, сподіваючись побачити його. І не бачила. І що більше не бачила — то більше боліло.

Я не розповідала нікому. Навіть Крістіні, хоча вона й підозрювала. Вона й Натаніель тепер були разом. Планували спільне майбутнє, говорили про переїзд до столиці, мріяли про власну бойову групу. І я щиро раділа за них. Нат заслуговував на щастя — він пройшов через багато чого, особливо після того, як ми з ним вирішили залишитися друзями. Чесно, я боялася, що він зненавидить мене. Але цього не сталося. Ми залишилися близькими, такими, як раніше. Можливо, навіть кращими.

Крістіна теж змінилася. Спершу вона була трохи м’якенькою, боязкою. Та за три роки навчання в Академії Непростих вона стала воїном. Нехай не першою в групі, але достатньо сильною, аби не дати себе скривдити. Вона ніколи не прагнула змагатися, це була не її ціль. Вона хотіла жити — просто, чесно і щасливо. І, здається, їй це вдалося.

А от Пауелл... Він так і не знайшов когось, хто був би поруч із ним. Мені іноді здавалося, що він закоханий у Крістіну, але вона не відповідала взаємністю. У неї вже був Натаніель, і вона не залишала сумнівів щодо своїх почуттів.

Я ж... Я залишилася одна. У бойовій групі, серед викладачів, серед друзів, серед ворогів. У мене були титули, навички, перемоги. Але щоразу, коли я поверталася у свою кімнату, серце ставало порожнім. Це місце стало мені домом. Три роки я прокидалася тут, засинала, плакала, сміялася, писала листи, думала, тренувалася, ховала сльози після ночей без сну. І тепер — все. Речі зібрані, полиці порожні, постіль акуратно складена, навіть тріщинки на ліжку здаються прощальними. Цей простір запам’ятав усе. А я — його.

Я повільно обвела поглядом кімнату. Усі спогади промайнули перед очима: перша ніч, коли я не могла заснути через страх; моменти радості, коли поверталась із перемогою; сумні хвилини, коли згадувала батьків... І, звісно, Джейкоба. Його голос, його погляд, той останній день перед кабінетом, коли він сказав, що їде. Він справді поїхав. Не повернувся ні разу. Я не знаю, де він, що з ним, чим займається. Але я знала точно — його відсутність усе ще боліла.

Я взяла валізу. Вона здавалася неймовірно важкою, хоча там було зовсім небагато речей. Та, мабуть, найважчим був той тягар, що оселився десь усередині мене. Я вийшла в коридор. Пройшлася повз знайомі двері, які тепер були лише номерами — а колись були маленькими світиками студентів, кожен зі своєю історією. Хтось залишився. Хтось, як я, йшов далі.

Попереду — невідомість. Але вперше за довгий час мені не було страшно. Я знала, ким стала. Знала, що зможу впоратися з будь-чим. Я — випускниця Академії Непростих. І навіть якщо серце болить, навіть якщо любов втрачена, навіть якщо друзі роз’їдуться в різні кінці світу — у мене залишилося головне. Я залишилася собою.

Можливо, я ще зустріну Джейкоба. Можливо, ми ще згадаємо про все, що було. А можливо — ні. І це теж буде правильно. Бо життя триває. І воно не питає, готова ти чи ні. Я підняла підборіддя, зробила крок за межі Академії — і не озирнулась.