Джейкоб

Я брів коридорами Академії, уникаючи зустрічей, поглядів, навіть відлуння голосів. Занадто гучно звучала в голові лише одна думка — Зоріна. І водночас — тиша. Та тиша, яка залишилася між нами після останньої розмови. Чи, радше, після її мовчання.

Я приховував від неї правду. І добре знав, що втратив право на розуміння чи прощення. Втратив ще тоді, коли вирішив змовчати. Коли, замість правди, обрав мовчання. Я боявся зруйнувати крихкий зв’язок між нами. І врешті — сам все зіпсував.

Вона знала. Їй розказали, ким я був того вечора. Як мої дії, навіть якщо й несвідомі, призвели до трагедії. Як через мене вона залишилася без батьків. І хоча я не натискав спусковий гачок, не вимовляв смертельного закляття — це нічого не змінювало. Винним я залишався.

Я би не пробачив на її місці. Тому не чекав, що вона це зробить. Але все одно… все одно десь у глибині душі жив вогник надії. Маленький, крихкий, але впертий. Я жив ним. Бо не міг змиритися з тим, що все скінчено. І от зараз… усе ще болить.

Я сидів у своїх покоях і втуплено дивився на листа, який тримав у руках. У ньому не було слів кохання, ні вибачень, ні звинувачень. Лише кілька стриманих речень про те, що їй потрібен час. Що вона не готова говорити. І я розумів. І все ж… кожна літера була як ніж. Я повинен піти.

Це єдине рішення, яке мало сенс. Я мав зникнути з її життя, дати їй змогу зцілитися, знайти себе — без мене. Відстань могла б стати для нас обох порятунком. Принаймні, я на це сподівався.

Академія Непростих більше не була для мене домом. У кожному її коридорі жила її тінь. У кожній аудиторії — її голос. У бібліотеці — її запах, її слід. Я більше не міг лишатися тут. Я поїду. Не просто з Академії. Я залишу Валорію. Залишу все, що мене тримало. На щастя, я не кронпринц. І хоча моє прізвище важить багато, я все ще маю право вибору. Принаймні на папері.

— Катарія… — промовив я вголос, і слово здалося чужим. Але й водночас правильним.

Там, за далекими гірськими хребтами, за туманами, була інша країна. Старша, мудріша, з магією, що спиралася на дисципліну, а не на емоції. Можливо, саме це мені й потрібно. Стримати бурю всередині. Навчитись не відчувати так сильно. Це — втеча. Я знаю. Але зараз інакше не можна. Я просто не витримаю бачити її кожного дня і не мати права навіть підійти.

Батьки… Вони зрозуміють. Зрештою, їм не звикати до моїх рішень. Вони звикли, що я сильний. Що я вічно зібраний, розважливий. Але зараз я не такий. Я слабкий. І визнаю це вперше. Я зібрав кілька речей. Найнеобхідніше. Лист для батька залишив на столі. Короткий, без зайвих емоцій. Як я завжди й писав.

Перед від’їздом я ще раз вийшов на балкон. Ніч була прохолодною, зоряною. Місто мерехтіло вогнями. Академія — ніби сплячий гігант, що завмер у спокої. Я вдивлявся у темряву, немов чекав, що побачу її обличчя. Що вона раптом з’явиться, покличе мене. Але ніхто не з’явився.

Я залишив усе. І зробив перший крок у порожнечу. Я не знаю скільки пройде часу, та одного дня я зможу знову зустрітись з Зоріною. Я йду аби повернутись.