Джейкоб

Я приховував від Зоріни дещо важливе, тому розумію її. Насправді я би й сам не став розмовляти на її місці. Я би теж не хотів бачитися з людиною, через яку померли її батьки. Але вона все ж змогла хоч якось зі мною бачитися. Проте уявляю, наскільки це важко. Через мене вона росла без родини. Та все ж, я сподівався, що почуття дівчини так само сильні, як і мої, і вона пробачить. Хоча я навіть не впевнений, що вони в неї є. Тому надія примарна. Я міг би залишитися та якось все виправити. Але ні, доведеться таки залишити її в спокої та спробувати жити далі. Але як? Як можна жити далі, коли сенс життя зник?                                                                                                                                     

Лишається тільки один вихід - я маю поїхати та більше ніколи не повертатися в Академію Непростих. Таким чином і мені буде легше забути її, і Зоріна зможе якось рухатися далі. На якийсь певний час доведеться навіть покинути Валорію. Та, на щастя, я не кронпринц і маю право робити те, що мені заманеться. Тому можу не повертатися навіть кілька років.                                           

Впевнений, батьки все зрозуміють. Але це потрібно мені, інакше я так і не зможу жити далі. Так, егоїстичне бажання, та зараз мені було не до того, що правильно робити. Певно, поїду в Катарію, там є дуже хороші вчителі з магії. Можливо, навіть чомусь навчуся. Але, одного разу, я повернуся. І тоді, сподіваюся, все буде краще, ніж зараз.