Глава 19

Ось і підійшов до завершення навчальний рік — останній дзвінок пролунав у залі Академії, і навіть повітря стало іншим: вільним, літнім, трохи меланхолійним. Усі навколо раділи, ділилися планами на канікули, мріяли про подорожі чи просто насолоджувалися відчуттям, що більше не треба щодня прокидатися на лекції. А я… я ніби зависла в часі.

Дні минали, як крізь туман. Я намагалась жити звичним життям, але кожна мить нагадувала про те, чого не можна було забути. У голові досі крутились ті слова — його зізнання, розповідь про той день… про останній день життя моїх батьків. Я ще тоді не змогла його вислухати до кінця. Мене охоплював такий шквал емоцій, що важко було дихати. І хоч минуло вже кілька тижнів, нічого не змінилося. Мені не ставало легше. Я не могла примиритися з цим.

Спершу була лють. Чиста, палка, неконтрольована. Мені хотілося кричати, бити кулаками подушки ночами, викидати речі з кімнати. Я ненавиділа його — Джейкоба. Його мовчання, його погляди, його доброту. Як він міг зберігати це в собі весь цей час? Як йому взагалі спокійно спалося? Хіба це не катувало його зсередини?

Та гнів минув. І залишилась порожнеча. Я більше нічого не відчувала. Ходила на навчання, спілкувалась з друзями, але усе ніби в трансі. Всі помічали, що зі мною щось не так, але не чіпали.

Найгірше було з Джейкобом. Я почала уникати його. Спочатку — випадково, потім — цілеспрямовано. Міняла маршрути, виходила з аудиторій раніше за всіх, перестала ходити на факультативи, де він міг бути. І водночас… ловила себе на тому, що мимоволі шукаю його обличчя в натовпі. Що серце смикається кожного разу, коли чую знайомий голос у коридорі. Що його ім’я викликає щось незрозуміле — не злість, не біль, а інше. Те, що я не хотіла визнавати.

Я плуталась у собі, і це було найжахливішим. Бо попри все, я не могла забути його очі, коли він говорив. У тих очах не було жодної тіні брехні, лише щирий біль. Він не вбивав моїх батьків. Він був дитиною. Але це саме він став причиною того, що вони загинули. І як прийняти це — я досі не знала.

І ось, коли я думала, що зможу дотягнути до канікул, не перетнувшись із ним особисто, він з’явився. Після останньої лекції, коли я вийшла з аудиторії, Джейк чекав на мене. Стояв біля дверей, ніби був впевнений, що я все ж не обійду його цього разу. І, як на зло, тікати було нікуди. Навколо — студенти, викладачі, всі святкували, і моє втеча виглядала б дивно. Я зупинилася. На серці стало тяжко.

— Зоріно, — промовив він м’яко. — Ти мене уникаєш. Я розумію. Але мені треба сказати дещо.

Його голос був тихим, злегка тремтів. І я знала — він усе це час чекав, аби знову поговорити. Але я мовчала, тримаючи дистанцію. Якщо я зроблю хоч крок, то істерика вирветься назовні. Мені потрібно стримувати себе.

— Ти навіть не можеш довго перебувати в одному приміщенні зі мною, — продовжив він. — Я це бачу. І розумію. Я не очікую, що ти зможеш пробачити. Я б і сам не зміг. Просто… я хотів бути чесним. І тому маю сказати ще дещо.

— Навіщо? — не витримала я. — Навіщо зараз усе це? Думаєш, якщо ти скажеш ще кілька красивих слів, то мені полегшає?

— Ні, - він похитав головою. – Я просто хочу, щоб ти знала: я їду.

Ці слова прозвучали несподівано. Я навіть не одразу зрозуміла. Невже він справді мав це на увазі? Джейкоб ж так мріяв викладати в цій академії. А тепер готовий все кинути? Заради мене?

— Їдеш? Куди? – запитала я.

— У Країну феніксів. Король запропонував мені місце в Школу Південного Вогню. Там вчаться фенікси до вступу в Академію, – сказав він. – Це тимчасово. Але наступного року я вже не викладатиму тут. Можливо, повернуся лише на коронацію Еланії… якщо вона взагалі відбудеться.

Він не дивився на мене. Його погляд блукав десь поверхами Академії, ніби шукав там відповіді. А я стояла мовчки, не знаючи, що сказати. Все ж за мить я змогла опанувати себе.

- Чому? – запитала я. – Чому ти це робиш?

— А ти не зрозуміла? – він уважно подивився на мене. – Я просто подумав, що тобі буде легше. Якщо мене не буде поряд. Тобі не доведеться бачити мене щодня й згадувати… усе.

Його голос зламався. І це вперше я побачила, що він ледь стримує себе. Джейкобу було важко впоратись з усім. Він мав до мене сильні почуття і не міг бачити, що я страждаю.

— Але якщо колись… якщо ти все ж захочеш поговорити, - почав він. – Сфера зв’язку все ще працює. Я завжди буду на зв’язку, Зоріно.

І з цими словами він розвернувся й пішов. А я стояла. Стояла й не могла поворухнутись. Щось стислося всередині. Я мала б відчувати полегшення. Мала б зітхнути з полегшенням, що більше не доведеться щодня згадувати, більше не потрібно боротися з собою. Але стало тільки гірше.

Це був не просто хлопець, якого я ненавиділа. Це був Джейкоб. Той, хто, не зважаючи на все, був частиною мого життя останні місяці. І зараз він ішов. Через мене. Я навіть не встигла нічого сказати. Не зуміла. А серце чомусь билося швидше. Як тоді, коли я бачила його очі в коридорах. І в голові крутилась тільки одна думка: Чому все так складно?