Глава 18

Що? Я досі не могла отямитися після того, що дізналася. Слова Баррі крутилися в голові, мов заїжджена пісня, кожен рядок якої розривав мою свідомість на шматки. Не могла повірити. Не хотіла. Але ж якщо він мав рацію?.. Чи справді Джейкоб щось приховує від мене? Чи справді це був обман усі ці місяці — дружба, моменти, коли я дозволяла собі повірити, що не сама у цьому світі…

Було важко це все усвідомити. Він не просто щось не договорював — він приховував частину правди, яка, як тепер здавалося, могла змінити все. Особливо те, як я його сприймала. Особливо те, ким він був у моєму житті. А найгірше — він, можливо, був причетний до смерті моїх батьків. Ця думка била, як грім серед ясного неба. Я хапалася за кожен промінчик сумніву, який міг виправдати його, — та все даремно. Джейк мовчав. Не заперечував. Не виправдовувався. Його тиша лише підтверджувала: Баррі сказав правду.

Лють засліпила мене, мов вогонь, що спалахнув ізсередини. Я хотіла кричати, ламати все довкола, але сльози вже наверталися на очі. Злість розчинилася в безсиллі, а безсилля в болю. Я не мала права на слабкість. Ніхто не мав побачити, як мені боляче.

Бо в мені досі була діра, вирвана смертю мами й тата. Що б не казали інші — я досі щовечора уявляла, як могло би бути. Якби вони були живі. Якби не залишили мене. Коли всі розповідали про родинні вечори, свята, материнські обійми й батькову пораду — у мене був лише дід. Дід, який робив усе, що міг, але ніколи не зміг би замінити ту порожнечу.

Особливо було боляче, коли я потрапляла на родинні свята у Натанієлевій родині. Цей затишок, цей сміх, ці традиції... І що б там не було в майбутньому — навіть якби я колись вийшла заміж, то вже не зможу мати такого. На моєму весіллі не буде тата, який поведе мене до вівтаря. Не буде мами, яка поправить вуаль на моїй голові.

А тепер… тепер виявляється, що Джейкоб, людина, якій я довіряла, був частиною тієї історії. Тієї, що назавжди змінила моє життя. Це занадто складно. Навіть для мене. І я не здатна витримати це. Злість знищувала мене зсередини.

Я майже вибухнула з будівлі, викинувшись у холодне повітря, немов із клітки. Потрібно було втекти. Втекти від поглядів. Від тіней. Від нього. Якщо я залишусь тут, то просто можу зробити щось погане. Адже зараз я була зла не на Баррі. Джейкоб той, хто міг бути винним в смерті моїх батьків.

Я лише ступила за ворота, як за спиною почула знайомі кроки. Він ішов за мною. Я навіть не оберталася — знала, що це він. Джейкоб. Його кроки були впевнені, але повільні. Ніби він не був певен, чи варто підходити ближче. Ніби чекав дозволу. Але дозволу не буде.

Я зупинилася. У грудях пульсувала глуха лють. Ще трохи, і я просто можу вибухнути та вдарити його. Але треба себе стримувати. Я хочу дізнатись все. Мені це потрібно. І лише потім я зможу зробити якісь висновки.

— Добре. — мій голос був тихим, але кожне слово — лезо. — Скажи мені прямо. Слова Баррі — правда? Він сказав, що ти причетний до смерті моїх батьків. І зараз... здається, він мав рацію. Значить, ти знаєш, як вони померли?

Його обличчя ніби на мить скам’яніло. У зелених очах промайнула тінь. Він ще нічого не сказав, а я вже знала відповідь. Це було зрозуміло майже одразу. Сльози почали виступати на очах.

— Так. — відповів він. — Я знаю більше, ніж хотілося б.

Я глибоко вдихнула, щоби не вибухнути. Руки стискалися в кулаки, і я боялася, що просто накинусь на нього. Треба було почути. Усю історію. Від початку до кінця. Аби рухатись далі, я маю це все знати. Але чи готовий Джейк все розповісти?

Я повільно присіла на лавку в тіні, подалі від головної дороги. Жестом вказала йому сісти поруч. Він виконав — без слів. Мовчазно, покірно. Здається хлопець був готовий на все, аби не втратити мене. Але я не знала як саме вчиняти далі. А потім почав говорити.

— Твої батьки... Ти ж знаєш, що вони були Непростими? Серед найкращих у Валорії. Твоя мама — легенда. А тато… Він був справжнім воїном. Ти дуже схожа на неї, Зоріно. Твій погляд — її, - його голос тремтів, але він говорив далі. — Я був... проблемною дитиною. Норовливою. А ще — спадкоємцем. Мене мали супроводити до Катарії — столиці. Там на мене чекав мій наставник, аби вчити контролю над стихіями. Бо я — один із тих, хто володіє всіма чотирма. Але я не хотів туди. Я втік. У найближчому місті. Просто посеред дороги.

Він замовк на мить. Я не перебивала. Тільки слухала. Але сльози вже не стримувала, бо надто яскраво уявляла всю цю ситуацію. Джейкобу справді було важко це все згадувати. Але мені потрібно це.

— Я хотів свободи. Уявляв себе дорослим. І мене схопили. Вони — найманці Легіону. Я був тоді просто хлопчиком, наляканим і дурним. Якби не твої батьки… Я помер би. Вони встигли майже вчасно. Майже, - його голос став тихішим. — Твій тато ще тримався, але… Навіть вампіри помирають. Вони обоє загинули, рятуючи мене.І останні слова твоєї мами були про тебе. Вона просила, щоб моя родина потурбувалася про тебе.

Сльози палили мої щоки. Але я не зупиняла його. Я згадувала своїх батьків, той час, що ми встигнули провести разом. Хоча вони майже завжди були на роботі, та ми були всі разом. І мені цього не вистачало.

— Маркус вирішив змінити історію. Щоб ніхто не знав, що сталося насправді, - він похитав головою. – Щоб ти не зненавиділа мене.

Дідусь підтримав його. Вони хотіли вберегти тебе від цієї правди. Але я… Я завжди знав, що колись доведеться сказати. Тиша впала між нами, важка, як свинцева хмара. Я не знала, що сказати. Моя свідомість розривалася. Він не винен — він був лише дитиною. Але… Якби не він, мої батьки були б живі. Це факт. І саме це я не могла прийняти. Я різко підвелася. Не змогла більше сидіти поруч.

— Я не знаю, що мені з цим робити. Не знаю, ким ти мені тепер є, Джейк. Але… зараз я не готова з тобою говорити. Пробач.

І я пішла. Просто так. Не озираючись. Мені потрібен час аби подумати та розібратись з усім. Бо інакше… я би розпалася на друзки. І тоді навряд чи хтось би мене вже міг зібрати.