Глава 17

До самої ночі Баррі не проронив ані слова. Увесь час він лише дивився на мене тим самим настирливим, пронизливим поглядом, наче точно знав, ким я є. Його очі немов просвердлювали мене наскрізь, примушуючи затамовувати подих.

Це вже вдруге в житті зі мною трапляється щось подібне — таке глибоке, майже інстинктивне відчуття впізнання, якого не повинно бути. Ми з ним точно не знайомі — я б запам’ятала. Та попри це, він продовжував дивитися на мене, ніби ми були близькими. Якби хтось інший сказав, що це просто збіг або гра уяви, я б, можливо, повірила. Але щось у моїй душі вже почало рватися на шматки. І я ставила на те, що тут справді щось не так.

Я намагалася згадати. Напружувала пам’ять до болю у скронях, перебираючи кожен спогад, починаючи з раннього дитинства, але нічого не відгукнулося. Лише порожнеча і неприємне поколювання під шкірою, що змушувало мене тремтіти.

— Ти мене так і не згадала? — раптово озвався Баррі, розсміявшись сухо й напружено, наче його сміх проростав з гіркоти. — Хоча, маю зізнатися, я не одразу зрозумів, що це саме ти.

Ці слова примусили Джейкоба напружитися. Він випрямився й сів ближче до мене, готовий у будь-яку мить прикрити або відреагувати. В його очах з'явилася тінь — не страху, а рішучості, загартованої десятками небезпек. Наче він уже передбачав, що зараз пролунає щось таке, що все змінить. Можливо, він відчув, що Баррі ось-ось розкриє щось заборонене, те, що мало залишитися в минулому.

Але тоді я зауважила ще одну деталь. В очах Джейка мигнуло щось схоже на впізнання. Мить — і зникло. Проте цього було достатньо, щоб змусити моє серце битися ще голосніше. Невже принц також знайомий з цим чоловіком? Я намагалась згадати хоч щось, але пам’ять вперто мовчала.

— Це дуже дивно, — тихо мовив Баррі, а потім посміхнувся тією самою усмішкою, яка викликала в мені відразу. — Адже я добре пам’ятаю тебе, Зоріно Варлок. Особливо той момент, коли ми вбивали твоїх батьків.

Моє дихання обірвалося. У скронях зашуміло, світ наче розверзнувся під ногами. Невже чоловік справді винен в цьому? Мені хотілось закричати на нього, вдарити, але я себе стримувала. Я хотіла дізнатись більше про це.

Однак сльози намагались вирватись, та я намагалась бути сильною. Згадала своїх батьків, що були найкращими. Ми були не були надто близькими, але я їх дуже любила. А цей вампір міг їх просто вбити.

— Я ж приходив до вас з дідусем наступного дня, - продовжував Баррі. – Саме ми принесли звістку про їхню смерть. У нашій родині це була справа честі.

Тепер я його згадала. Ясно, болісно, яскраво. Ця посмішка — фальшива, хижа — була першою, яку я побачила того страшного ранку, коли світ перестав бути безпечним. Його обличчя спливло з глибоких шарів моєї свідомості, де я так довго і безуспішно намагалася замкнути біль.

Баррі Уолтерс. Той, хто прийшов після того, як усе зруйнували. Той, хто спокійно дивився мені в очі, коли повідомляв про смерть моїх батьків. І зараз він знову тут — із тією ж посмішкою, наче нічого не сталося.

Я більше не могла терпіти. В лічені секунди все всередині мене спалахнуло. Я рвонулася вперед, вже готуючись нанести удар. Та сильні руки Джейкоба втримали мене. Можливо, якби захотіла — могла б звільнитися. Але щось у його дотику зупинило мене. Це дивне тепло, його сила — воно заспокоювало. Заспокоювало, навіть якщо всередині мене клекотіла лють. У будь-який інший момент це б насторожило, та не зараз.

— Тобто ти винен у смерті моїх батьків? — прохрипіла я, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Як саме це все відбувалося?

— А що мені за це буде, якщо я розповім вам свою історію? — його губи, посічені й потріскані, розтягнулися в усмішці. — Ви що, відпустите мене?

— Ні, — холодно відказала я. — Але вб'ємо швидко і без зайвих страждань. Не дійдеш до королівської в’язниці у Валорії. Ти ж знаєш, що роблять із такими як ти. Особливо — за такий злочин. Тож подумай добре. Або говори, або ми покличемо ангела. І повір — правда вилізе назовні з твоєї душі. З твоєї згоди чи без.

На мить в його очах промайнула тріщина. Страх? Баррі явно не хотів, аби ми зробили цього. Адже тоді він позбудеться свого головного козиру. Та хоч це й не правильно, я все одно дізнаюсь правду.

— Ти блефуєш, — хрипко сказав він. — Ангелів не залишилося. Їх знищили кілька років тому.

Цього разу посміхнулася я. Так, його зачепило. І хай навіть на мить — але він злякався. Не через смерть. А через процес. Всі знали, що ангели можуть зчитати правду з душі. Це не просто боляче. Це відчуття, ніби тебе вивертають навиворіт. Тіло не завжди витримує. І я знала: якщо потрібно буде — я покличу Крістіну. Хай навіть ризик великий.

— У нас є знайома, — прошепотіла я. — Вона ангел. І вона дізнається все, що ти ховаєш. Але я не гарантую, що ти переживеш це. Твоя смерть буде повільною і нестерпною.

Я ненавиділа ці слова, ненавиділа, що вимовляю їх. Але я — майбутній воїн. А значить, мушу робити те, що потрібно. Навіть якщо це боляче. Навіть якщо це змінює мене. Я маю залишатись сильною.

— То як? — знову запитала я. — Будеш мовчати? Чи все ж скажеш мені правду?

І тут він посміхнувся. По-справжньому. Як той, хто щойно зірвав карту зі столу. Мені навіть стало моторошно на якусь мить. Таке відчуття, ніби він зараз скаже те, що зруйнує моє  життя.

— А ти краще запитай у свого принца, — сказав він тихо. — Він знає більше, ніж я. Я лише виконавець. Я прийшов по голову принца Джейкоба, як і тепер. Але вийшло інакше. Та ти вже й так усе знаєш, правда?

Він перевів погляд на Джейка і знову посміхнувся. А от сам хлопець навіть не ворухнувся. Я не бачила нічого в його очах крім провини. А значить Баррі все ж таки в чомусь мав рацію.

— Врешті-решт, саме Джейкоб Драгомір винен у смерті твоїх батьків, - сказав Баррі.