Глава 16

Баррі Уолтерс та його компанія, не довго думаючи, напали на нас. Це було цілком очікувано, адже вони самі відкрито повідомили нам про свої мотиви. Зухвалі, самовпевнені, кровожерливі. Що ж, як казав мій дід, воїн ніколи не наносить удар першим. Іноді доводиться чекати довго, мовчки, спостерігаючи, стримуючи гнів, поки ворог не зробить свій крок.

Але не цього разу. Ці вампіри були ще більш нетерплячими, ніж я. Мені ж саме зараз і згодилася дідова настанова — бо в мені кипіла лють, адреналін змушував тіло тремтіти, і я була готова кинутися вперед, не думаючи про наслідки. Але ні — ми потребували плану. Без стратегії ми не виживемо. Не цього разу.

Вони не стали чекати. Напевно, думали, що ми ще не готові. Думали, що налякають нас своєю кількістю, своєю вродженою жорстокістю. Якби ж вони тільки знали, на кого нарвались. Та нехай це буде нашою перевагою. Все, що стане несподіванкою зіграє нам на руку.

Першим напав на нас Баррі — а за ним, мов зграя голодних хижаків, його поплічники. І одразу ж усі звернули увагу на Джейкоба. Це, власне, не дивно. Ззовні він виглядав сильніше. Високий, впевнений у собі, з серйозним поглядом, що випромінював загрозу. Я ж, на їхню думку, була всього лиш юна дівчина — недосвідчена, слабка, така собі прикра перешкода на шляху до цілі. І це була їхня перша — фатальна — помилка.

Ніколи не недооцінюй свого ворога. Особливо, якщо цей ворог — дівчина, яка вчиться в Академії Непростих. Та, що вивчає бойову магію вже дуже багато часу і проходила тренування під керівництвом найкращих наставників Валорії. Вони про це не знали — і саме незнання стало їхнім вироком.

Перший нападник кинувся на мене з диким риком. Здавалося, він уже уявив, як його зуби впиваються в мою шию. Та я була швидшою. Один рух — і на його шляху постає стіна повітря. Він зіштовхується з нею, втрачає рівновагу — і саме в цю мить я направляю заряд вогню просто йому в груди. Той відлітає назад, вдаряється об дерево, лишаючи на корі обвуглений слід.

Не встиг він ще опуститися на землю, як другий кинувся слідом — тепер уже обережніше. Він намагався зайти з флангу, та я бачила його з першого кроку. Цього разу я використала воду — струмінь, загартований холодом, що наче батіг вдарив його по ногах. Вампір захитався, і я скористалася моментом — ще один порух руки, і земля під ним здригнулася. Він упав, а я — добила.

Баррі побачив це. Його обличчя перекосилося — не від злості, а від страху. Страху, змішаного з нерозумінням. Він усвідомив, що недооцінив мене, що дозволив власній гордині закрити очі на очевидне. Він махнув рукою — й інші кинулися на мене. Тепер вони вже не вважали мене простою перешкодою. І це було добре. Бо тепер вони вважали мене загрозою. І саме це — надає сил.

А Баррі сам пішов на Джейка. Це була його друга помилка. Він думав, що знає, з ким має справу. Він думав, що Джейк — просто повелитель повітря. Що варто притиснути — і той складе зброю. Але він не знав головного: принц Валорії володіє чотирма стихіями. І хоч Джейк зазвичай стримується, приховуючи цю силу, аби не накликати ще більше небезпек, іноді навіть одна стихія — це вже занадто для ворогів.

Навіть обмежений лише повітрям, Джейк залишався блискавично швидким. Баррі намагався вразити його своїми кігтями, але вітер перетворився на стіну, потім — на лезо, потім — на ударну хвилю. Вони билися майже без звуку. Навколо тривала битва, але між ними панувала напружена, холодна тиша, мов у дуелі на смерть.

З часом лишився лише Баррі. Його спільники лежали навколо — знепритомлені, зв’язані чи приголомшені. Сам він стояв, важко дихаючи, з розширеними зіницями. Його очі металися, шукаючи шлях до втечі. Але вже було пізно.

Я дивилась на Джейка, і в його суворому обличчі було щось незвичне. Його погляд став іншим — глибшим, спокійним, мов у того, хто усвідомив, ким він є. Вперше я побачила в ньому справжнього правителя. І раптом мені здалося, що він був би чудовим королем… Якби не Еланія.

— І що, тепер ти вб’єш мене? — хрипко розсміявся Баррі, спльовуючи кров. — Звісно. Ви ж саме так і чините з ворогами, так?

— Я ще не вирішив, що з тобою робити, — тихо, але з холодною усмішкою відповів Джейк. — Але мені цікаво, хто ти і звідки. Думаю, ти ще можеш нам згодитися. Тож убивати тебе… нераціонально. Поки що.

— Відведеш мене до королівської в’язниці? — спитав він уже менш зухвало. – Ну звичайно, що ще може зробити принц.

— Ні. В Академії є підземелля не гірше. Навіть атмосферніше, - відповів Джейк. – Там давно нікого не тримали. Спеціально для таких "поважних гостей", як ти.

Він різко схопив Баррі за комір і підняв, не надто переймаючись обережністю. Той охнув, коли Джейк рвонув його з місця. Інколи я можу забути, що принц теж вампір, і до того ж дуже могутній.

— Баррі Уолтерс, — проголосив він. — Ти звинувачуєшся в нападі на члена королівської родини Валорії — Джейкоба Драгоміра. І це особисто від мене.

Після цих слів він з усієї сили вдарив Баррі по обличчю. Той захитався, не втримавшись на ногах і якби Джейк його не тримав, то він би обов’язково впав. Я була неабияк здивована цим фактом. Але те, що він сказав далі, ще більше вразило мене.

— Це тобі за Зоріну. Ніхто не сміє навіть подумати про те, щоб завдати їй болю, - прошипів принц. – Зрозумів? Ніколи в житті. А тепер ідемо.

Я була шокована. Джейк не просто тримав ситуацію під контролем — він домінував над нею. Його рішучість, злість, що палахкотіла в очах — це було щось нове. І водночас… захопливе. Я ішла позаду, аби в разі чого підстрахувати, але відчувала, що не знадоблюсь. Він здатен постояти за себе. Тепер я це точно знала.

Минаючи дерево, Джейк трохи повернувся — і з усією силою стукнув Баррі лобом об кору. Глухий удар, і вампір завмер. Не втратив свідомість, але зніяковів. Напевно, він просто не знав, чого ще очікувати від хлопця, якого щойно вважав "простим".

А я ж… Я мовчала. І дивилася. Він не був ідеальним. Але він був воїном. Воїном за покликом серця. І це — важливіше за будь-яке звання. І саме з таким королем Валорія була би в безпеці. Та правити буде не він. Лишається сподіватись, що Джейкоб знайде свій шлях.