Глава 15

Цей поцілунок змусив мене забути про все на світі. Ніби час зупинився, повітря довкола стало солодким і тягучим, як мед. Усі думки розчинилися, лишивши лише його дотики, тепло його рук на моїй талії, вогонь, який запалився в моїй душі. Я ніколи ще не відчувала себе такою живою. Ці емоції були настільки потужними, що я ледве впізнавала себе. Усе тіло ніби вибухало тисячами іскор, і я не хотіла, щоб це закінчувалося.

Це було зовсім не схоже на те, що я відчувала поруч з Натаніелем. З ним було затишно, спокійно, передбачувано. Я знала його з дитинства, знала всі його звички, реакції, жарти. Ми були командою, друзями, яким усі заздрили. Але це було як теплий плед узимку — приємно, проте не палахкотіло всередині. А з Джейкобом усе було інакше. Його погляд обпалював, його присутність змушувала серце битись у шаленому ритмі. Він був як буря — сильний, непередбачуваний, небезпечний… і при цьому такий рідний.

Його руки, його губи, навіть просто подих біля мого вуха — усе викликало в мені запаморочення. Пекельна пристрасть змушувала буквально танути під його дотиками, і я ловила себе на тому, що не хочу відпускати. Я хотіла цього моменту. Хотіла його. Уперше за довгий час я не аналізувала, не думала про наслідки — просто була тут і зараз.

Але голос совісті нагадував про інше. Він мій викладач. А я… Я щойно розірвала стосунки з Натаніелем. І навіть якщо між нами все скінчено — чи маю я право вже бути з кимось іншим? Це здавалося несправедливим, брудним, неправильним.

Я відірвалася від Джейкоба, ледве стримуючи тремтіння в голосі. Мені насправді не хотілось робити це, бо я справді насолоджувалась моментом. Та це було так дивно.

— Мені час йти… — прошепотіла я. — Це все… неправильно. Натаніель… Я щойно розійшлася з ним, а тепер тут… цілуюсь з іншим. Він не заслуговує на таке.

— Зоріно, будь ласка… — почав Джейкоб. — Побудь ще трохи. Можеш нічого не казати, просто… залишайся.

Його голос був м’який, майже втомлений. Наче він теж вів боротьбу — між обов’язком і почуттями, між розумом і серцем. Він зробив крок назад, даючи мені простір, але очі його не відводилися від моїх.

— Не хвилюйся, я нікому не розповім про те, що ти… — я замовкла на мить, зітхнула. — Про твій секрет. Думаю, ти сам вирішиш, що робити. Для всіх я нічого не знаю. Але… я чекатиму пояснень. Трохи згодом. Бо зараз… мені важко. Я заплуталась. Стільки всього за один день… Я ще не готова.

Я опустила погляд, відчуваючи, як все всередині стискається від напруги. Але водночас — я була щиро рада, що не тікаю. Що не кидаю його просто тут, на самоті. Та мені справді потрібен час, аби розібратись з усім.

— Добре, — Джейкоб кивнув. — Стільки часу, скільки тобі буде потрібно. Ти колись сказала, що таку дівчину, як ти, можна цілу вічність чекати… І знаєш — я з тобою згоден. А вічність… у мене є.

Його слова змусили мене ледь усміхнутись. Коли ти вампір, то справді можна не хвилюватись про час. Проте часто наша раса дуже імпульсивна. От тільки Джейкоб був іншим. Але в ту ж мить ідилія зруйнувалася.

— Яка милота, — пролунав голос з-за спини. — Просто зворушливо. Шкода, що доведеться перервати цю сцену.

Ми обоє різко обернулися. Позаду нас стояло близько десяти фігур. Вони мовчали, спокійно спостерігаючи, але їхні очі сяяли холодом, і в повітрі відчувався металевий запах крові. Вампіри. І явно не з Валорії. Вони з’явилися надто тихо й швидко, аби бути людьми. А я їх не знала. Ні імен, ні облич. І це вже було тривожно.

Джейкоб напружився. Він стояв ближче до мене, ніби закриваючи собою. Його постава, рухи — усе свідчило про готовність до бою. Це теж було нове для мене. Він завжди здавався стриманим, іноді навіть холодним. Але зараз — зовсім інший. Захисник.

— Хто ви і що робите на території Академії? — голос Джейкоба став твердим і суворим. — Наскільки я знаю, запрошення вам не надсилали.

— Це не зовсім територія Академії. Формально — вільна зона. Ми можемо бути тут, коли забажаємо, — відповів один із вампірів. Його усмішка була повільною, отруйною. — Отже, ми не порушуємо правил, принц Джейкоб Драгомір. До того ж… поки що ми вас не чіпаємо. Але це легко змінити.

Він перевів погляд на мене і нахилив голову. Мені стало не приємно від цього, адже на якусь мить я справді відчула страх. Проте швидко взяла себе в руки. І взагалі це я мала захищати Джейкоба.

— А це що за красуня? Новенька фаворитка? – посміхнувся чоловік. – Я думав, ти приїхав сюди викладати, а не зваблювати студенток.

Він сміявся, і це сміх пробирав до кісток. Хоча я зберігала спокій. Вони не знали, хто я. Не знали, що я — онучка генерала Варлока. І це мені на руку. Можливо, якщо ми зіграємо правильно, зможемо щось вигадати.

— Ви знаєте, хто я. А я — ні. Це не зовсім чесно, — Джейкоб знову заговорив. — Не поділитесь своїм іменем?

І тільки тоді я усвідомила, що він, не помітно для мене, завів мене за спину. Прикрив собою. Його тіло стояло між мною й ворогами. В іншому випадку я б обурилася, адже не була слабкою. Але зараз… Це здавалося правильним. Його інстинкт захищати був щирим. І це змушувало мене поважати його ще більше.

— Баррі Уолтерс, — промовив вампір. — І я не з Валорії. Тому ваші королівські тайтли для мене нічого не значать. Ти для мене — просто принц, один з багатьох. Але… є ті, хто заплатить чималі гроші за твою голову. І мені здається, це непогана можливість змінити наше майбутнє.

Усі десятеро дістали мечі. Блиск сталі в нічному повітрі здався холодним, як смерть. Моторошні усмішки з’явились на їхніх обличчях. І в ту мить я відчула, як страх прокинувся десь у грудях. Справжній, паралізуючий страх. Ми — удвох. Їх — десять.

Я знала, що Джейкоб сильний. Його сила — щось дивовижне, я бачила її. Але навіть вона мала межі. І я… я була сильна, але не всесильна. Ми могли не вистояти. І я боялась не за себе — за нього. Я стиснула кулаки, готуючись. Якщо бій неминучий — ми не дамося так просто.

— Що ж… — прошепотіла я. — Спробуйте.