Глава 14

Після розмови з Натаніелем мені дуже хотілося трохи прогулятися та подумати. І бажано якнайдалі від Академії, аби ні з ким не зустрітися. Нехай я і була ініціатором розставання, та все ж було сумно, адже ми більше не зустрічалися з ним. Ми стільки часу проводили разом, що тепер і справді я відчувала якусь незрозумілу порожнечу. Та я його не втратила, і в мене лишився мій друг. І це було самим головним. Однак від цього не набагато легше ставало. Так, мені і справді стало легше і я це ще не раз відчую, що так буде краще для нас обох, проте нічого з собою зробити не можу. Навіть шкода, що в нас так нічого й не вийшло.                                                                                                                                      

Коли ми були маленькими, Нат часто казав про те, що ми одружимося. Він навіть планував наше весілля на двісті людей. Хоча ми ще не знали, де будемо вчитися, але наших одногрупників, якими б вони не були, він би запросив. А ще друзів та родичів. Обов'язково там мали би бути присутніми й королівська родина. Це було так дивно, адже це мала би бути моя мрія, та фантазував завжди лише він. І довгий час я вірила, що саме так і буде. Колись на нас точно чекатиме весілля. Навіть коли мені було вже років п'ятнадцять, така думка так і не покидала мене. Хоча я й підозрювала, що все не буде так просто. Але тепер все саме закінчилося. І ми можемо рухатися далі та спробувати з іншими.  Чомусь на думку прийшов Джейкоб. Він приваблював мене. І нерозумно було б говорити, що це не правда. Не розумію, як так сталося. Я ж ніколи не цікавилась принцами, вважаючи їх зніженими. Але Джейк доводив зворотне. Він був не схожим на той образ, що так вправно малювали. Простий хлопець, який хотів змінити світ.                                                                                                                                        

Гуляючи по лісу, я побачила якесь сяйво десь в далечі. Воно було абсолютно не природнім, і я це зрозуміла одразу. Та моє вампірське відчуття мовчало, а значить небезпеки немає. Що ж це може бути таке? Цікавість пересилили мене, і я послідувала туди. Та я очікувала побачити будь що, але не його. Посередині галявини сидів Джейкоб, а навколо нього літали стихійні елементи. Щось я не зрозуміла, невже він володіє одразу чотирма стихіями природи? Але ж таке неможливо. Для всього світу це було лише повітря та телепортація. А він, насправді, приховував дещо інше. Дещо неймовірне. Хоча, так могли сказати і про мою мімікрію.                                                                                                                   

- Як цікаво. - промовила я з посмішкою. - Не думала, що можу тут таке побачити.                                     

Джейк різко обернувся. Я бачила суміш жаху та недовіри на його обличчі. Ще би, адже всі думають, що він має простий дар. Саме тому хлопець і забрався так далеко, аби його ніхто не знайшов. Та не вийшло, адже я опинилася зараз тут та все побачила. І найгірше - він не знав чого очікувати від моєї реакції.                                                                                                                                                             

- Зоріно, я...                                                                                                                                                         

- Що ти? Мені навіть цікаво послухати твої виправдання. Хоча ні, дай я спочатку сама вгадаю. - я склала руки на грудях. - Ти хочеш сказати, що мені здалося, що ти можеш керувати чотирма стихіями? Весь цей час міг, але чомусь вважав, що світові краще не знати про це. Ніби твій дар буде таким козирем на випадок війни.                                                                                                                             

- Ну і що з того, що я володію стихіями? - він мені посміхнувся. - По-перше, тобі мало хто повірить, адже я принц Валорії. Моє слово буде мати більше значення для інших. Та й навіть як так, я нічого не втрачаю. А от ти... - він підійшов ближче. - Що молода та гарна вампірша робить за межами Академії в такий час?                                                                                                                                                        

Я навіть не знала, що ж йому сказати. Ось так легко він поставив мене в глухий кут одним питанням. Це я мала зараз мати перевагу, адже викрила його секрет. Правди не хотілося розкривати, але й брехати я не вмію. Це було одночасно і недоліком, і моєю перевагою. Та це і не потрібно було, адже Джейк, здається, все зрозумів. Тому, подолавши ту невелику відстань, він підійшов до мене. І поцілував. Це було так приємно, і так неправильно, адже ми такі різні. Ще й він мій викладач. Але я мріяла про це, сама не розуміючи того...