Глава 14

Після розмови з Натаніелем мені страшенно хотілося вийти надвір, відійти подалі від Академії, від її високих холодних стін, від знайомих коридорів, де кожен куточок нагадував про нього. Я й сама запропонувала розставання — і все одно важкість осіла на серці. Така собі тінь, що повільно стікала вниз по грудях і залишалася там, десь біля шлунка. Як камінь.

Я й гадки не мала, що буде так сумно. Ми більше не пара. Просто двоє знайомих, які занадто добре знають одне одного. Друзі. Але не більше. Хоча це й добре. Я не втратила його назавжди. У мене лишився мій друг, мій Натаніель. І це мало би бути полегшенням. Мало би. Але не було. Я не знала, що зі мною відбувалось. Мені було важко впоратись з усім цим.

Ми провели разом стільки часу — іноді здавалося, що зростали разом. У нас були ті безтурботні вечори з книгами, змаганнями на магічну точність, суперечками про улюблені страви, нескінченні розмови до світанку. І все це — тепер минуле. Мені стало легше, я знала це. Але це полегшення ще не встигло зміцніти в мені. Зараз я почувалася порожньою.

Навіть не злістю порожньою. Не розчаруванням. Просто... нічим. Як склянка, яку випили до дна. Мені не хотілось абсолютно нічого. Хіба я могла уявити, що в Академії, де вчать воїнів, моїми проблемами будуть стосунки.

Я йшла вузькою стежкою в бік лісу, де гілля дерев не давало пробитися сонячному світлу. Місце, де завжди було тихо, де можна було загубитися в думках і на якийсь час перестати бути «Зоріною». Просто бути. Мені потрібна тиша, де я зможу побути лише наодинці з собою.

Усе життя здавалося сплутаним вузлом. Коли ми були дітьми, Нат говорив, що одружиться зі мною. Він будував плани — великі, гучні, неймовірні. Наше весілля мало зібрати понад двісті гостей, він уже тоді уявляв, яку музику ми замовимо, які квіти стоятимуть на столах. У нього була навіть улюблена страва для святкового меню — карамелізовані груші з вином. У п’ять років!

І, що найсмішніше, я вірила йому. Довго вірила. Може, навіть занадто довго. Мені було вже п’ятнадцять, коли я все ще дозволяла собі мріяти про це. Хоч десь у глибині душі знала: усе буде інакше. Ми змінимося. Життя зміниться. Та тоді здавалося — навіть як усе стане інакше, ми залишимося разом.

І от зараз — ми не разом. І я сама хотіла цього, бо нічого не відчувала до Натаніеля. Хоча, здається, насправді я ніколи й не кохала його. Він залишався для мене лише близьким другом.

Я вдихнула на повні груди вологе повітря лісу. Осінь поволі вступала в силу, листя хрустіло під ногами, вітер тягнувся між стовбурами дерев, ніби шукав, кого б зачепити. Я була одна. І чомусь знову подумала про Джейкоба.

Цей принц — абсолютно не такий, яким мав би бути, якщо вірити казкам і газетам. Я ж завжди вважала принців пихатими, зніженими, схильними лише до бенкетів та пафосу. А Джейк... він був зовсім не таким. Його погляд був прямий, рішучий. У ньому не було нічого фальшивого. Він не приховував, що хоче змінити світ. Не говорив про це гучно, не кидав гасел — просто діяв. І, можливо, саме це мене й зачепило.

Я не знала, що він думає про мене. Але помічала, як він дивиться. Не як викладач на студентку. Як чоловік на жінку. І ці погляди змушували мене забувати, що він — вчитель, а я — його підлегла. Заборонено. Неправильно. Але...

Я зупинилась. Попереду щось мерехтіло. Легке, майже непомітне світло, яке б мигцем проігнорував кожен інший. Але я — ні. Моя вампірська чутливість відразу зауважила, що це не звичайна гра світла. І водночас у моєму тілі не заворушився жоден інстинкт небезпеки.

Цікавість пересилила. Я пішла ближче. От ніколи не могла стримувати себе і йду вперед, абсолютно не думаючи про наслідки. Інколи мене це неймовірно дратувало.

Світло лягало на галявину тонкими променями, мов тремтячий серпанок. А в самісінькому центрі — Джейкоб. Він сидів із заплющеними очима, а навколо нього кружляли стихії. Я бачила, як земля під ним м’яко дихала. Як повітря перетворювалось у блискавки. Як вогонь сплітався з водою, утворюючи неможливі комбінації.

Я завмерла. Адже те, що я побачила, мене неабияк здивувало. Я навіть не знала чи варто мені залишатись тут, або просто втекти якомога швидше. Але я все ж не могла зробити і кроку.

— Як цікаво... — прошепотіла я, виходячи з-за дерева з ледь помітною посмішкою. — Не думала, що можу тут побачити таке.

Він різко обернувся. Очі — розширені від шоку. Він не очікував побачити когось тут. Особливо мене. Страх і тривога змішалися на його обличчі. Я розуміла — його таємницю викрито. І тепер він не знає, як мені довіряти.

— Зоріно, я... — почав він, але я перервала його, склавши руки на грудях.

— Дай-но я вгадаю, — я зробила крок уперед. — Ти хочеш сказати, що мені здалося? Що я щось не так побачила? Що ти — все ще скромний принц, який володіє лише повітрям і телепортацією?

Його губи сіпнулись. Він навіть не знав, що мені сказати. Чоловік явно не очікував, що це буде саме так. Я відчувала, що в мені підіймається якась істерика.

— А може, — продовжила я. — Це твій козир? Твоя потаємна зброя на випадок, якщо все піде шкереберть?

— Ну і що з того, що я володію стихіями? — він посміхнувся, майже зухвало. — По-перше, тобі ніхто не повірить. Я — принц Валорії. Моє слово матиме більшу вагу. А по-друге... — він наблизився. — Що молода, гарна вампірша робить тут сама, так далеко від Академії, у такий пізній час?

Я завмерла. Його слова застали мене зненацька. Тепер уже він мав перевагу. Я викрила його таємницю — а він миттю викрив мою. Не хотілося брехати. Але й говорити правду — ще гірше. Я опустила погляд, губи стиснулися в тонку лінію. Та він не чекав відповіді. Він уже все зрозумів.

Джейк підійшов ближче, мовчки. Тиша між нами була дивна. Електризована. І в ту саму мить, коли я знову вдихнула — він нахилився і поцілував мене. Його губи були теплими. Смак — легкий, ніби нічний вітер із краплею вина. Це було... неправильно. Це було... магічно.

Моє серце вибухнуло в грудях, а світ навколо — зник. Не стало лісу, галявини, навіть мого болю. Тільки ми двоє. І я зрозуміла, що цей поцілунок — початок чогось зовсім нового.