Глава 13

Я прийняла остаточне рішення — розстатися з Натаніелем. Це було боляче навіть у самій думці, але продовжувати — значило б зраджувати не тільки його, а й себе. Я не могла більше жити в цьому дивному стані між "ні" і "так", між "ще трохи" і "зовсім нічого". Ми обидва заслуговували на щось більше, ніж самообман. І найголовніше — він заслуговував на правду. Я не могла йому дати те, чого він очікував. Не могла любити його так, як він на те сподівався. І чим довше я мовчала, тим гірше все ставало.

Ми були разом стільки часу. З дитинства. Я завжди думала, що це щось на кшталт долі. Що якщо хтось поруч із тобою в усіх труднощах, то, мабуть, це і є кохання. Але я помилилася. Це була дружба. Дуже глибока, тепла, щира дружба. Я ж хотіла змусити її бути чимось більшим, ніж вона була. Хоча в глибині душі знала, що нас із Натаніелем пов’язує не любов — а щось інше, не менш важливе, але не романтичне.

Я довго не могла зібратися. Кілька днів ходила з цим рішенням, як із каменем на шиї. Відтягувала, шукала зручний момент. Але хіба такий взагалі існує? У кожному його погляді я бачила очікування, у кожному дотику — надію. А мені ставало тільки гірше. Це було несправедливо. Я не мала права залишати його в невідомості, дозволяти йому вірити в те, чого не існувало.

І ось, нарешті, я зібралась. Серце калатало, долоні спітніли, але я вийшла з кімнати й пішла шукати його. Звісно ж, він був у тренувальній залі. Це місце завжди допомагало йому думати. Залишаючи мечі, удари, піт і втому позаду — він очищав голову. Я навіть трохи заздрила цій його здатності. У мене так не виходило — я завжди думала навіть тоді, коли треба було просто дихати.

Коли я зайшла, він саме відпрацьовував новий удар — швидкий, ривком, з ідеальним балансом. Його рухи були впевненими, точними, майже красивими. Я завмерла біля входу, вдивляючись у нього й раптом відчула смуток. Він був справді хорошим. І мені хотілося, щоб він був щасливий. Але не зі мною.

Натаніель помітив мене майже одразу. Він опустив меч, витер піт з чола і посміхнувся. Тепло, щиро. Але ця посмішка вже не зігрівала мене так, як колись. Ні, він все ще залишався для мене близьким, але це вже зовсім не те. Все так змінилось.

— Привіт, — сказав він.

— Мені треба поговорити з тобою, — я намагалася говорити впевнено, але голос трохи здригнувся. — І бажано зараз, бо потім я не зможу.

Нат на мить замовк, а потім сів на край лавки. Він дивився на мене уважно, з якоюсь напруженою ніжністю. Ніби все вже знав. Хоча ми обидва відчували, що все змінилось.  Але я не хотіла його втрачати.

— У мене є припущення, про що це. Навіть... конкретні здогадки, — він злегка посміхнувся, але в очах було щось інше. Щось, що боліло.

Я глибоко вдихнула. Тепер не можна було зупинятись. Я ледве наважилась, бо дуже боялась, що він просто зникне з мого життя. Ми разом з дитинства, і він важлива частина мого життя.

— Я... я більше не відчуваю до тебе того, що має відчувати кохана людина. Я довго думала про це. І навіть не впевнена, що колись це було, — я зам'ялась. Мені було страшно його образити. — Ти мій найкращий друг, Нате. Моя опора. Я хотіла, щоби між нами була любов. Дуже хотіла. Але це не вона. Це щось інше. Я не можу змусити себе бути з тобою так, як ти на це заслуговуєш.

Він опустив очі, втупився в підлогу. Я знала, що йому боляче це чути, бо його почуття були до мене сильними. Хоча ми обидва розуміли, що зовсім скоро це все закінчиться. Це з самого початку було тимчасовим.

— Я здогадувався, — тихо промовив він. — Ти змінилася. І я бачив, що щось не так. Але... все одно сподівався.

Мовчанка повисла між нами. Важка, незручна. Але необхідна. Ми нарешті зможемо рухатись далі та жити так, як вважаємо за потрібне. І він ще точно знайде своє справжнє кохання.

— Ти не втрачаєш мене, — швидко додала я. — Я хочу, щоб ми залишилися друзями. Я не уявляю життя без тебе. Ти — частина мого світу. Просто… не як хлопець. Як друг. Найкращий.

Він кивнув. Очі його були трохи вологі, але він посміхнувся. Натаніель тримався завжди, адже він був справжнім воїном. Хоча я вважаю, що погано може бути всім. І ми маємо вміти виразити свої емоції. Навіть якщо хт ось це вважає за слабкість.

— Звичайно, залишимось. Як би не було боляче зараз — я не хочу втрачати тебе зовсім, - посміхнувся він. – І якщо це єдиний спосіб тебе не втратити — я приймаю.

Я не витримала й сіла поруч. Ми мовчки сиділи кілька секунд. Потім він простягнув руку, обійняв мене. І я відчула полегшення. Ніби величезний тягар звалився з душі. Я знову могла дихати.

— Дякую, — прошепотіла я. — Я боялася, що все зіпсую. Що втрачусь для тебе назавжди.

— Не втрачаєш. Просто… змінюєш роль, — тихо відповів він. — Тепер ти моя найкраща подруга. І я твій друг. А більше нам зараз і не треба.

Я схилилася до нього, поклала голову на плече. Ми сиділи так довго. І, хоч мені було трохи сумно, але вперше за довгий час — спокійно. Усе стало на свої місця. Наші дороги більше не перетинатимуться в любові. Але вони й не розійдуться остаточно. Ми пройшли стільки разом, і попереду ще багато. Просто вже без ролей закоханих. І це добре. Це правильно. Це чесно.