Джейкоб

Зоріна... Чому останнім часом всі мої думки крутяться лише навколо неї. Ця дівчина надовго посилилася в моїй голові. Я навіть на мить забув про свої обов'язки принца та вчителя. Вони відійшли на другий план. Коли дівчина поряд, я не можу відвести навіть погляду від неї. І це вже не здається мені закоханістю. Скоріш, якоюсь одержимістю. Ще трохи і я точно перетворюся на якогось маніяка, що переслідує дівчину. Це не нормально для принца Джейкоба Драгоміра. Захоплення дівчиною в якої є хлопець - це так не правильно. А наскільки мені відомо, таке ніколи до добра не доводить.         

Не знаю, що зі мною таке відбувається. Це все якось дуже дивно та не схоже на мене. Раніше я завжди міг контролювати себе. Це було досить легко. А зараз навіть сила, інколи, мені не підкорялась. Я ж міг ідеально контролювати її. Мене називали найвправнішим магом. Можливо, це якісь хитромудрі чари, що притягували мене до Зоріни. Та вампірська інтуїція вперто мовчала, а значить це не так. Щось тут зовсім інше.                                                                                                                                     

Відійшовши подалі від учнів, я присів на землю. Це було єдине місце в Академії, де я міг не хвилюватися про те, що хтось мене побачить. Тут, в горах росли прекрасні дерева, і вони були настільки густими, що дозволяли приховати будь-яку таємницю. А от більшість тут би загубились. Мені допомагала лише моя сила. Інколи стихійна магія може неабияк допомогти. Сівши пряміше, я розслабився, відпустивши силу на волю. Для мене ніколи це не було важко. Інколи мені це було потрібно, аби не зірватись та не розкрити себе світові. Навколо мене почали кружляти великі краплі води, шматки землі, вогники та маленькі торнадо. Закривши очі, я повністю віддав себе природі. Так тихо та спокійно. Я був наодинці з моєю магією. Але не довго музика грала...                                                   

- Як цікаво. - промовив голос позаду мене.