Глава 12

Повернутися в Академію було просто чудово. Набагато краще, ніж я уявляла. Все тут здавалося знайомим, рідним — навіть запах кам’яних стін, легкий шум магічної енергії в повітрі, шелест аркушів, які хтось гортав у бібліотеці. Я вже так хотіла якнайшвидше почати тренування та пари. Це дозволить мені бодай трохи відволіктись. Тут, у безпеці чотирьох стін, було складніше ігнорувати думки, що обплітали розум, мов павутина.

А в моїй голові постійно крутилось одне — що мені далі робити зі своїм життям? І як взагалі вчинити? Так, я буду навчатись в Академії. Але зараз все  настільки заплуталось. І я не уявляла, що робити далі. Стільки можливостей відкривалось для мене, і потрібно було приймати рішення вже зараз. Але я не могла. Все стало настільки складним, що я забувала про все на світі.

Раніше я була впевнена у своєму майбутньому. Усе здавалося зрозумілим, навіть передбачуваним: я закінчую Академію, потрапляю до Королівської Варти, підіймаюсь кар’єрними сходами, а згодом, можливо, й повторюю шлях діда — стаю генералом. Це було не лише моєю метою — це було частиною моєї сутності. Я — воїн. Це моя природа, моє покликання.

Але тепер… тепер усе змінилося. Я більше не впізнавала себе. Думки частіше повертались до Джейкоба. Він щось змінив в мені. І я про це навіть не підозрювала. Я би не назвала це коханням чи чимось подібним, але він захопив усі мої думки. 

Мене лякає цей несподіваний поворот — емоції, стосунки, невизначеність. Я знаю одне: поки що я з Натаніелем. Ми разом. Він — частина мого життя, моєї історії. Але це «поки що» гірко лоскоче підсвідомість. Я знала. Що одного дня це все точно закінчиться. Чому все настільки важко?

Ну от з’явився цей нахабний принц. І що? Казали, Драгоміри — мудрий рід, опора Валорії, приклад честі й розсудливості. Та видно, щось пішло не так у їх генах, раз з'явився такий як він. Ще й посміхається так, ніби знає щось, чого я не знаю. Ох, краще б і не знала…

До всього цього ще й Крістіна дивно дивиться на Ната. А Пауелл — на Крістіну. Вони ніби намагаються побачити одне в одному щось, чого самі не розуміють. Наче обережно пробують доторкнутись до власних почуттів, але бояться, що обпечуться. Мелодрама прямо, хоч у театрі показуй. І це майбутні захисники Валорії... Ну, гормони — справа така. Тут ще не знати що можна було би очікувати. А як все складеться на останньому курсі? Вік у нас відповідний, але ж… Трохи дисципліни не завадило б.

Я прийняла рішення — нехай буде, як буде. Поки лишимо все так. Якщо доля захоче щось змінити — побачимо. Якщо ні — тоді вже вирішуватиму, коли настане час. У будь-якому випадку, зараз я тут, і треба зосередитися на навчанні. Війна ще не завершена. І якщо я хочу бути корисною, то мушу бути зібраною.

Перший же день навчання приніс приємні емоції. Мені подобалось бути серед цих стін, і я готова отримувати нові знання. Особливо тому, що в один день це може врятувати мені життя. А також наблизити до моєї мрії. Тому я з великим задоволенням йшла на першу пару.

Мої друзі ж розповідали про свої канікули, а я от мовчала. Як їм розказати, що всі мої думки займає Джейкоб. На щастя зараз в нас зовсім інший предмет.

— Легіон. Що ви чули про них? — запитав професор Марінеллі. – Я питаю не про якісь фантастичні чутки, а більш достовірну інформацію. Чи вірите ви в це?

Ми з Натаніелем обернулися на звук голосу. Професор був надзвичайно харизматичний. Високий, з правильними рисами обличчя, темним волоссям, що спадало на чоло, і глибокими, майже чорними очима. Йому на вигляд — років тридцять. Але це лише ілюзія. Вампіри рідко виглядають на свій вік. Мій дід, приміром, вирішив зупинити старіння у поважному віці — каже, що так викликає більше довіри. А я? Я залишуся у двадцять п’ять. Це ідеальний баланс між молодістю і досвідом. Ідеальний вік для воїна.

Марінеллі викладав «Історію воєн», і це була одна з тих пар, яку я чекала з нетерпінням. Мені подобався цей предмет, адже я любила битви і все, що з ними пов’язано. І якщо ти знаєш минуле, то зможеш легше сприймати рішення в майбутньому.

— Це лише легенда, якою лякають усіх дітей. Ніби якщо погано себе поводитимеш, то прийде Легіон і забере тебе, — фиркнув Натаніель, зневажливо. — Насправді його ніколи і не існувало, адже немає жодних підтверджень. Гарна казочка, якою мене вже точно не налякати. Та й ми тут вчимося, аби бути воїнами, а не слухати страшилки.

Марінеллі навіть не змигнув. Він взагалі був досить спокійним чоловіком. І мені це подобалось в ньому. Саме таким і мав би бути викладач в Академії Непростих. Проте все в його поставі говорило, що він справжній воїн і готовий кинутись в битву.

— Це поширена думка. Але Легіон — цілком реальний. Інформації про них багато, просто вона ретельно приховується. Повірте, я знаю, про що говорю. Я сам не раз стикався з ними. І, на щастя, залишився живим, — у залі прокотився схвильований шепіт.

Я напружено слухала. Серце калатало. Всі ми чули легенди про Легіон — таємну організацію, мовчазних вершників, що приходять уночі. Але ніхто не сприймав це серйозно. І ось — професор каже, що вони реальні?

— Почнемо з початку. Історія Легіону нараховує понад шістсот років. Перші згадки з’явилися у Хейвенберді, - почав він. – У ті часи це була неспокійна земля — вона притягувала до себе війну, як магніт притягує метал. І тоді ж, у тіні цих конфліктів, Легіон почав формуватись. Ріс. Ставав сильнішим. І через сто років — завдав свого першого удару.

Я сиділа, не відводячи погляду. Марінеллі тим часом узяв крейду й намалював на дошці схему. Мені справді була цікава ця тема і я хотіла дізнатись більше. Бо насправді я вірила, що Легіон може таки існувати.

— У Легіону є чітка ієрархія. Є звичайні легіонери — вони виконують накази, не ставлячи запитань. Але є й вищі — ті, хто віддає ці накази. Вони походять із могутніх родин, іноді навіть з королівських. І саме вони формують справжню загрозу.

Моя рука мимоволі стиснулася в кулак. Якщо це правда, то вищі легіонери — це зрадники. Ті, хто вже має владу, але хоче ще більше. І це викликало в мене бажання знищити їх всіх.