Глава 11

А мені дуже хотілось втекти. Якомога скоріше. Просто зникнути з цього занадто гучного, надто пафосного, і до болю нещирого прийому. Все було вишукано: мерехтливі гірлянди, м’яке світло кришталевих люстр, делікатеси на кожному столику, оркестр, що грав якусь класичну валоріанську мелодію. Але все це було порожнім. Ніби картинка з ідеальної обкладинки — гарна, блискуча, але без жодної душі.

Я стояла біля вікна, вдивляючись у засніжене подвір’я палацу, намагаючись хоча б на мить відчути той самий затишок, якого так бракувало в залі. Колись Різдво було для мене теплим і світлим святом. Після смерті батьків ми завжди залишались із дідом. Просто удвох. Гаряче какао, старі казки, запах кориці, феєрверки за вікном. І більше нічого не треба. А тепер... Ми не могли відмовити королю. Запрошення було обов’язковим. Присутність — виявом поваги.

І ось я тут. Стою в вечірній сукні, яку вибирала годинами, думаючи не про естетику, а про те, як швидше її зняти. Я не знала, де саме зараз дід. Можливо, він сидів із кимось із Ради. Він вмів тримати фасад, на відміну від мене. Я ж просто сумувала.

Та ще більше мене дратував погляд. Один конкретний погляд. Джейкоб Драгомір. Принц Валорії. І останнім часом він поводився так, ніби мав на мене якісь... плани? Він надто часто з’являвся поруч. Надто пильно дивився. Надто наполегливо усміхався. Це викликало змішані відчуття. Бо, з одного боку, Джейкоб — це Джейкоб. Вродливий, харизматичний, усім відомий. А з іншого — його увага мене більше дратувала, ніж тішила.

Та й ще ця його пропозиція втекти. Він хотів мені щось показати, і я збиралась погодитись. Та король врятував мене. Бо це було так не правильно. Мені не потрібно було взагалі приходити.

Я мала хлопця. Натаніеля. Найкращого, найріднішого. І жодна усмішка Джейкоба не могла затьмарити мої почуття. Шкода тільки, що він не приїхав. Його родина дотримувалась традиції — святкувати лише в колі сім’ї. Можливо, його й запросили, але я знала, що Натаніель залишиться вдома. Це було боляче. Якби він був поруч, мені було б легше.

- Ти подумала про мою пропозицію? – почула я голос. – Тобі обов’язково має сподобатись.

— Дякую, але я лишусь тут, — чітко промовила я, коли Джейкоб підійшов ближче. — На цьому прийомі так... весело. Не хочу пропустити жодної розваги.

Слова я підбирала довго. Із усіх можливих прикметників «весело» здавалося найменш брехливим і водночас найіронічнішим. Можливо, він зрозумів натяк, але нічого не сказав. Джейкоб взагалі, здається, знав мене краще, ніж я сама.

— Ти як завжди саркастична, — усміхнувся він. — Здається, я ще ніколи не мав із тобою нормальної розмови. Навіть на заняттях. Та тобі ж не подобається цей вечір, а я пропоную таку можливість. Навіщо відмовлятись?

— Я не піду нікуди з тобою, Ваше Високосте, — прошепотіла я йому, зробивши крок ближче. — І байдуже, що ти не становиш ніякої загрози. Просто мені не подобається проводити з тобою час. У мене є хлопець. І повір, ти йому дуже сильно програєш.

Його усмішка змінилася. Тонка лінія на губах, трохи здивоване підняття брови — майже непомітно, але я помітила. Джейк знав, що я зараз брехала. І найгірше, що я це також розуміла.

— Ти навіть не знаєш, від чого відмовляєшся, — пробурмотів він. — Я ж лише пропоную втекти з нудного прийому. Ти можеш навіть розповісти про це своєму хлопцеві.

— Я краще дозволю перевертню вкусити себе. Або добровільно відмовлюсь від крові, — спокійно відповіла я. — Це, на хвилиночку, може привести до смерті. Та невже нашому принцу в чомусь відмовили? Ти ж до такого явно не звик. А тут — проста дівчина і не хоче нікуди з тобою йти. Навіть твої прийоми зваблення не діють.

Він явно не очікував такого. Я насолоджувалась виразом його обличчя. Маленька перемога. Я усміхнулась — щиро, зухвало, навіть трохи по-дитячому. І, не чекаючи відповіді, розвернулась і пішла.

Знайшла діда біля виходу. Він вже збирався йти, і я тільки кивнула. Пора додому. Це Різдво я запам’ятаю як одне з найгірших. Навіть подарунки не рятували ситуацію. Я би краще залишилась вдома, закуталась у плед, ввімкнула щось новеньке із Землі. Їхні фільми — це щось. Особливо фантастика. У них немає магії, але вони так майстерно вміють створювати дива.

Та перш ніж упасти в обійми ковдри й технологій, я мала зробити ще дещо. Перевдягнувшись у зручні штани та футболку, зав’язала волосся у високий хвіст. Це був мій компроміс із собою — і стильно, і зручно. Колись я хотіла коротке волосся, але любов до гарного вигляду взяла гору.

Я відкрила сферу зв’язку й зателефонувала Крістіні. Моя найкраща подруга — розумна, вірна, трохи цинічна. Вона подорожувала з родиною, але завжди знаходила час для наших розмов. Я розповіла їй усе. Всі деталі, кожну репліку. І вона розсміялась. Голосно, щиро. Що викликало в мені хвилю обурення.

— Ні, ну це круто! Джейкоб Драгомір запав на тебе! – врешті сказала вона. – Сам принц Валорії! Ну ти, подруго, молодець!

— Мені це не потрібно, — відрізала я. – Я взагалі не хотіла цих почуттів. Якщо вони в нього справді виникли.

— Ще б пак! Якби в мене був такий хлопець, як Натаніель, я б теж не дивилась на інших, - фиркнула подруга. – Але все одно — це так вигідно. Стільки плюсів.

— Наприклад? — скептично підняла брову. – Назви мені хоч один.

— Високий бал на іспиті, як варіант, — усміхнулась вона. — А чому б і ні?

Я закотила очі. Якби вона була поруч, я б точно кинула в неї подушкою. Але Крістіна була далеко. Та канікули минуть швидко. Зовсім скоро ми повернемось до Академії Непростих. Я вже чекала цього. Хочу назад до своїх друзів, до нормального життя. До лекцій, тренувань, сміху. Хочу знову сидіти в нашому улюбленому куточку бібліотеки, пити каву з автомата, жалітись на складні завдання і пліткувати до ночі.

Не думала, що все буде саме так. Але мені подобається, як складається моє життя. І я відчуваю — попереду ще багато цікавого. Але щось потрібно робити з Джейкобом. Бо я сама не розумію, що він в мені викликає…