Глава 10

Вечір проходив доволі... нудно. Ні, я розуміла, що це королівський прийом, проте ну можна ж було додати хоч трохи теплої атмосфери. Якось все занадто правильно, ніби це зроблено лише для вигляду. І якщо в них так проходить кожне свято, то я співчуваю королівській родині. Так, ось такий парадокс. Невже не можна зробити щось краще навіть для своїх підданих? От якби я була королевою, все було би по-іншому. Я би перетворила це все на справжнє родинне свято. І кожен зміг би прийти до нас та провести трохи час в цій атмосфері. Але, на щастя чи ні, я не монарша особа. Попиваючи шампанське, я уважно спостерігала за всім, що відбувається навколо. Королева Даная про щось мило говорила з дружиною графа Оланскі, однак посмішка другою була аж занадто фальшивою. А король Еліас просто стояв подалі від усіх, так само дивлячись на те, що відбувається навколо. Він взагалі не любив зайвого шуму. Наскільки я пам'ятаю, раніше він був простим вчителем, до знайомства з королевою, його дружиною. І, певно, досі не зміг звикнути до свого становища. Чого не скажеш про принцес.                                                                                                                                                             

Еланія підходила до кожного та віталась, стараючись приділити увагу. Справжня майбутня королева, що турбується про народ. Однак я не бачила в ній тієї величності, чи що. В Джейка вона була, він не раз її демонстрував. А от Кларісса лише зневажливо спостерігала за всім, навіть не посміхаючись. Які ж вони різні, хоч і рідні сестри. Джейкоба ж поки що, ніде не було видно. І сподіваюсь, що нині його не зустріну.                                                                                                                                                              

- І як тобі вечір? - Еланія підійшла до мене з келихом шампанського. - Все тут подобається? Бо виглядаєш якоюсь розгубленою.                                                                                                                      

- Вам відповісти чесно? - я зробила ковток. - Чи як належить згідно з етикетом?                                        

- Та я і сама знаю, що нудно. Сама ледве витримую тут. Краще би провела цей час в своїй кімнаті з якоюсь книгою. І то цікавіше було би. Але статус зобов'язує. - вона посміхнулась. - Та й не треба до мене на ви. Я розумію, я спадкоємиця трону і всяке таке. Але це вже дратує. А це ж мало бути просте родинне свято.                                                                                                                                                 

- А я завжди думала, що тобі хотілося бути королевою. - чесно відповіла я. - Ти так мило з усіма спілкуєшся. Просто ідеально підходиш на цю роль.                                                                                    

- Не зовсім. Я би краще обрала собі іншу професію. Та й Джейк був би набагато кращим королем. Він вміє приймати рішення, та й поводить себе по-королівські. Але я найстарша в родині, а значить маю це робити. Хоча, здається, Кларісса з радістю би зайняла моє місце. - вона посміхнулась. - А Джейк тебе повсюди шукає.                                                                                                                                                   

- Навіщо? - я зробила вигляд, що нічого не розумію. - Ми ж ніби бачилися з ним в Академії, а тут я на канікулах.                                                                                                                                                             

- Зоріно, щось ти зробила з моїм братом таке, що я його майже не впізнаю. Він вже не той Джейкоб, який повернувся з Королівської Академії. Я його ще ніколи таким не бачила. - вона уважно подивилась на мене. - Ти дуже хороша дівчина. І я сподіваюся, що ти будеш щаслива. Але не втікай від того, що здається правильним.                                                                                                                                       

І тільки вона це договорила та відійшла, як нізвідки виник Джейкоб. Я маю якийсь талант притягувати до себе Драгомірів на цей вечір? І маю зізнатись, що костюм йому неймовірно пасував. Йому потрібно частіше носити такі речі. І справді виглядає величним принцом, що міг би одного дня стати королем. Та його така участь оминула.                                                                                                                               

- Зоріно, а я тебе повсюди шукаю. Думав. уникаєш мене. Дозволиш запросити тебе на танець? - посміхнувся він.                                                                                                                                                 

- А чому би і ні. - врешті відповіла я, відчуваючи напруження між нами.                                                      

Сама не знаю як, та я погодилась. Певно досі була під враженням від останніх слів Еланії, що абсолютно нічого не усвідомлювала. Та вже погодилась, а значить шляху назад немає. І мені навіть сподобалось танцювати з ним. Джейкоб був таким милим та ніжним. Я би навіть не впізнала того вампіра, що вчив мене магії.                                                                                                                         

- Дай вгадаю, тобі тут дуже нудно. І ти вже вигадала приблизно двадцять способів втекти звідси.  - прошепотів він. - Хоча сумніваюся, що хоч один видасться вдалим. Зоріно, ти ж прийшла сюди лише тому, що дід попросив?                                                                                                                                  

- І як це ти здогадався? - підіграла я. - Невже це так очевидно.                                                                  

- Просто тебе знаю. Вивчив вже за стільки місяців, що ми провели на заняттях. - лукаво посміхнувся він. - Давай втечемо з цього жахливого прийому. Я знаю, що в тебе є хлопець, тому все буде в рамках пристойності. Тобі сподобається. - він не зводив з мене цього погляду, що зазирав у саму душу. - Так що, ти згодна?