Глава 10

Вечір проходив доволі… нудно. Занадто правильний, надто урочистий, надміру вилизаний до штучності. Я розуміла, що це королівський прийом, одна з головних подій року, та все одно не могла позбутися відчуття, що все це — театр. Свято заради галочки, для вигляду, не для душі.

Якби я була королевою, то зробила все інакше. Я би стала більш відкритою для народу. Адже королівська родина такі ж вампіри, і мало чим відрізняються від інших. Хоча Драгоміри не погані, але все ж я би була інакшою.

У залі витала атмосфера вимушеної витонченості: розкішні шовкові шати, усмішки, що давно втратили щирість, і розмови, від яких хочеться заснути. Якщо це справді традиційна форма святкування у королівській родині, то я щиро їм співчуваю. Невже не можна хоч трохи тепла? Хоч якогось вогнику в очах?

Я зробила ковток шампанського, вдаючи, що цілком занурена в атмосферу вечора, хоча насправді просто спостерігала. Іноді цікавіше дивитись з боку, ніж брати участь. Королева Даная з елегантною посмішкою щось говорила дружині графа Оланскі — та посміхалась у відповідь, але занадто широко, занадто напружено. Очі її видавали — вона тут лише з обов’язку. Зовсім як я.

Король Еліас, навпаки, тримався осторонь, мовчазно спостерігаючи за залою. Я знала, що раніше він був простим учителем у віддаленій академії. Його знайомство з Данаєю перевернуло життя — тепер він король, але все ще виглядає чужим у цьому розкішному палаці. Мабуть, іноді досі прокидається і мріє, щоб усе було сном. Його відсторонений погляд говорив більше, ніж будь-які слова.

Принцеси… от із ними все цікавіше. Еланія — втілення майбутньої королеви, усміхнена, привітна, уважна до кожного гостя. Вона підходила майже до всіх, перекидалась кількома фразами, робила компліменти, підтримувала розмову. Справжній приклад для наслідування. Але навіть за її витонченою маскою я не бачила тієї величності, яка, здавалося, мала б йти від спадкоємиці трону. Не те щоб вона була нещирою — просто… щось у ній було надто людське. Надто правильне.

Інша справа — Джейкоб. Його велич відчувалась з перших слів, з кожного його погляду, з того, як він стояв і рухався. Він вмів бути королем, хоча й ніколи ним не стане. А от Кларісса — справжнє втілення зневаги. Її холодний погляд ковзав по присутніх, не зупиняючись надовго. Вона навіть не робила спроб удавати приязність. Можливо, їй це йшло більше, ніж удавана тепла ввічливість.

Джейкоба ж ніде не було видно. І хай би так залишалося. Я щиро сподівалась не натрапити на нього цього вечора. Минулі місяці в Академії досі змушували мої думки плутатись, а серце — скакати, мов скажене. Але зараз я на канікулах. І маю право на відпочинок від усього — включно з ним.

— І як тобі вечір? — голос Еланії вирвав мене з роздумів.

Вона з’явилась раптово, з келихом шампанського в руці, як завжди елегантна, з привітною усмішкою. Вони були не схожі з Джейком. Дівчина більш вдалась до батька, зі світлим волоссям, але очі блакитні, як і в усіх Драгомірів. Вона була високою, з прекрасною фігурою та вишуканою зеленою сукнею.

— Все тут подобається? – запитала вона. – Бо виглядаєш якоюсь… розгубленою. Ніби хочеш опинитись в будь-якому іншому місці, але не тут.

— Вам відповісти чесно? — я зробила ще один ковток і поглянула на неї поверх келиха. — Чи як належить згідно з етикетом?

— Та я знаю, що нудно, — скривилась вона. — Сама ледве витримую. Краще б зараз була в кімнаті, загорнувшись у плед, з якоюсь цікавою книгою. Або на кухні, допомагала готувати десерти. Але статус зобов’язує, —вона зітхнула, а тоді ледь нахилилась до мене. — І не треба цього "на ви". Я розумію — принцеса, спадкоємиця, але ж ми не на офіційному прийомі з іноземними делегаціями. Мало б бути просте родинне свято. Знаєш, інколи я хотіла би бути простою вампіршою, - вона похитала головою. – Самій обирати власну долю.

— А я завжди думала, що ти мрієш стати королевою, — зізналась я. — Ти ж справжній приклад. Спілкуєшся з усіма так щиро, вмієш підтримати, не губишся в натовпі… Тобі личить ця роль.

— Не зовсім, — сумно всміхнулась вона. — Якби мала вибір, обрала б щось зовсім інше. Бути бібліотекаркою, викладачкою, травницею — ким завгодно. Але не королевою. Джейкоб краще підходить для трону. Він вміє приймати рішення, має ту… харизму. Хоча, певно, Кларісса не проти була б зайняти моє місце,  — вона зиркнула на молодшу сестру і зітхнула. — А Джейк тебе шукає, до речі. Взагалі останнім часом він лише про тебе і говорить. Я навіть не впізнаю свого брата.

— Навіщо? — я вдавала здивування, хоча всередині щось сколихнулось. — Ми ж бачилися в Академії. Тут я просто гість.

— Зоріно… щось ти зробила з ним, — сказала вона серйозно. — Він змінився. Вперше бачу його таким. І це не просто примха. Він інакше говорить, інакше дивиться. Ти дуже хороша дівчина. І я щиро сподіваюся, що ти будеш щаслива. Але не втікай від того, що здається правильним.

І щойно вона зникла в натовпі, з’явився Джейкоб. Наче виринув з повітря. Мабуть, я справді магніт для Драгомірів цього вечора. І так, костюм йому надзвичайно личив. Темно-синій із срібною вишивкою, що мерехтіла при кожному русі. Він виглядав як справжній принц із казки. Або… вампір, що вдягнувся за етикетом.

— Зоріно, а я тебе повсюди шукаю, — його усмішка була теплою. — Уже почав думати, що ти уникаєш мене. Дозволиш запросити тебе на танець?

Я запнулася. Все всередині ніби завмерло, а тоді стиха загукало: погоджуйся. Але я ж мжу вчиняти не правильно. В мене є хлопець, і я маю вчиняти правильно. Та нічого з собою не могла зробити.

— А чому б і ні, — відповіла я, намагаючись не видати легкого тремтіння в голосі.

Я не знала, чому погодилась. Можливо, слова Еланії ще відлунювали в голові. Можливо, його погляд, який пронизував наскрізь, зводив з розуму. Але відмовити — не змогла.

І мені навіть сподобалось. Його руки були теплими, але обережними. Він танцював легко, мов би це було його природним станом. Зовсім не той суворий наставник з Академії. Ніжність у кожному русі. М’яка усмішка, що не сходила з його обличчя.