Глава 9

Наближається Різдво, а це означає, що половина першого курсу вже залишилась позаду. І ось те, що здавалось би неймовірним. Принаймні після такого року. Ми ще досі живі. Оптимістично звучить, правда? Особливо з огляду на те, скільки разів ми були на межі смерті.

Напади траплялись частіше, ніж я змогла б уявити, коли тільки приїхала до Академії Непростих. Я звичайно очікувала, що перший рік буде незвичним, але не настільки. Хоча випробування лише загартовують.

Один раз нас мало не спалили разом із корпусом зіллєваріння, інший – ми ледве вибралися з пастки в зачарованому лісі, де час ішов навпаки. Та й ще кілька «випадкових» інцидентів, у яких я дивом вижила. І так, дякую моїй магії – вона не раз витягала мене з біди, хоча до справжньої майстерності мені ще, ой як далеко.

Чесно кажучи, це все вже починає нагадувати якийсь злий жарт. Але мені зовсім не до сміху. В Академії Непростих ніхто не переймається звичайними оцінками. Тести, іспити, письмові роботи – все це в кращому випадку формальність. Насправді ж оцінюють лише одне: чи вмієш ти виживати. І це не перебільшення.

Тому я була неймовірно рада, коли нам дозволили поїхати додому на Різдвяні канікули. Академія, звісно, у Валорії, тож дорога не була надто далекою, але все одно повернутись до рідного дому – це щось зовсім інше. Особливо, коли тебе чекає той, хто завжди вмів розрадити, вислухати і просто бути поруч – мій дід. Раніше ми святкували кожне Різдво вдвох. Простенько, але душевно. І я не хотіла порушувати цю традицію. Адже дід був єдиною рідною людиною, яка залишилась у мене після всього, що сталося.

— Зоріно, який я радий, що ти приїхала додому! — обійняв мене дід, щиро посміхаючись. — Без тебе тут геть порожньо й нудно. Але я радий, що ти навчаєшся саме там, де й хотіла. Як же я скучив за тобою, сонечко моє. Ну, розповідай, як тобі Академія Непростих? Важко? Хочу почути все!

Я лише посміхнулася у відповідь. Дід сам колись навчався в цій Академії, правда, це було понад три століття тому. І хоч багато що могло змінитись, він усе одно краще за мене розумів, що таке справжнє випробування. Проте його цікавили не факти, а мої враження. Він не був суворим наставником — тільки люблячим дідом, який чекав на мої слова, навіть якщо вони були сумбурними й не зовсім логічними.

Я розповіла йому все. І про навчання, і про друзів, і, звичайно ж, про напади. Для нього це не стало несподіванкою — він лише зітхнув і кивнув, ніби знову переконався, що світ усе ще не став безпечнішим.

І я вже подумки налаштовувалася на тихе й тепле святкування, на какао, пиріг із родзинками та затишні історії біля каміна… як дід раптом вніс корективи в мої плани. Хоча я завжди була лише за всілякі гучні вечірки. Та зараз це зовсім не про це.

— Різдво ми святкуватимемо не вдома, — сказав він, усміхаючись трохи винувато. — Нас запросили на святкову вечерю. Лише на кілька годин, а потім повернемося додому. Але відмовитися було б некрасиво, - він зітхнув головою. – Я знаю, що ти планувала зовсім інше, та я би хотів, аби ти пішла зі мною.

— І куди ж ми йдемо? — недовірливо запитала я, вже підозрюючи, що відповідь мені не сподобається. – Сподіваюсь це не щось грандіозне.

— У королівський палац. Король Еліас Драгомір хотів би бачити нас. Він ж мій старий друг, я не міг відмовити, - дід виглядав навіть якимось винним. – А ще я пообіцяв, що покажу йому, яка в мене гарна онука. Тож, сподіваюсь, ти вдягнеш свою найкращу сукню. Треба відповідати королівському святкуванню. Воїн має бути не лише смертоносним.

— Обов’язково треба йти? — я закотила очі.

- Зоріно, я прошу тебе про це, - серйозно сказав він. – Королівська родина буде рада тобі.

Я вже точно знала, кого там побачу. Джейкоб. І звісно, я все ще не готова до зустрічі з ним. Після того, як ми... Ну, просто скажімо, що наші стосунки стали, м’яко кажучи, напруженими. Я уникала його весь останній місяць. На парах ховалась за друзями, поза ними — просто не з’являлася там, де був він. А тепер... тепер я сама йду до нього додому. До його родини. І мені доведеться усміхатися, підтримувати бесіду, а ще обов’язково – сказати кілька слів принцесам Еланії та Кларісі. Такі правила етикету.

Та я не могла підвести діда. Він так радів цьому вечору. Тож залишалося одне — змиритися й зробити все, як слід. Тим більше, що Натаніель проводив свята з родиною й не зможе мене підтримати. Але я впораюся. Я повинна. Воїн має боротись з власними сумнівами.

Коли настала година виходу, я була повністю готова. Мені знадобилося більше часу, ніж я планувала, але результатом я була задоволена. На мені було довге чорне плаття без рукавів, із невеликим шлейфом та помірно відкритим декольте. Все в межах пристойності, але водночас – елегантно й ефектно. Золотистий пояс підкреслював талію, туфлі в тон, легкий макіяж із яскравою червоною помадою, яку я ніколи не змінюю на свята. Волосся залишила розпущеним. Виглядала я чудово — і знала це. Але цього вечора це не мало жодного значення.

— Щасливого Різдва, Зоріно, — промовила я, вдивляючись у своє відображення. — Удача тобі точно знадобиться.

Мені було байдуже, як я виглядаю в очах інших. Ніхто не поспішав мене зачаровувати чи запрошувати до танцю. Вампіри прекрасно знали про мій характер — прямий, гострий, трохи егоїстичний — і, чесно кажучи, не надто поспішали підходити. Але на вечір у королівському палаці треба виглядати гідно. Тим більше, на Різдво.

Я все ще ламала голову над тим, чому нас запросили. Невже сам Джейкоб попросив? Якщо так — то навіщо? Але часу на роздуми вже не було. Треба вирушати до палацу. До вечора, який я воліла б пропустити. Але доведеться йти назустріч не лише святу, а й своєму минулому. Сподіваюся, я зможу тримати себе в руках. Я Зоріна — і я не здамся. Навіть якщо це Різдво мені запам’ятається надовго. Надто надовго…