Глава 9

Наближається Різдво, а це значить, що половина першого курсу вже позаду, а ми ще досі живі. Оптимістично звучить з мого боку. Хоча, враховуючи кілька постійних нападів, це було справжньою несподіванкою. Кілька разів ми були на межі смерті, і лише якесь диво досі продовжувало рятувати нас. Моя магія рятувала не раз моє життя, проте до ідеалу ще дуже далеко. З однієї сторони це виглядає як жарт, проте мені зовсім не смішно. В Академії Непростих перед вами не стоїть задача успішно скласти іспити. Насправді в нас на них майже не зважають, адже показником майстерності є зовсім інше. Тут ви маєте хоча б вижити. Але я була рада, що в нас з'явилась можливість поїхати на канікули на Різдво. Я скучила за рідним домом, хоча Академія знаходилась у Валорії. Раніше ми кожне свято проводили з дідом вдвох, і я не хотіла порушувати цю чудову традицію. Все ж він все, що в мене залишилося.                                                                                                                                                      

- Зоріно, який я радий, що ти приїхала додому. Знаєш, безе тебе тут дуже нудно та порожньо. Але я радий, що ти все ж навчаєшся там, де й хотіла. - посміхнувся дід, обіймаючи мене. - Як же я скучив за тобою, сонечко моє. Ми стільки місяців не бачилися. Ну як тобі Академія Непростих? Важко навчатись? Я хочу почути все.                                                                                                                                            

Я ж лише посміхнулась. Дід сам навчався там же, а тому знає про неї краще за мене. Хоча за стільки років все могло змінитися, адже пройшло вже понад три століття. Та тут це було неважливо, адже діда більш цікавили особисто мої враження. Могутній генерал, якого боялися всі злочинці Валорії, щиро радів приїзду своєї онучки на канікули. Я ж йому розказала все, що було цікавого, а також і про напади. Що ж, це ніколи не було новиною. І тільки я приготувалась до звичайного святкування з дідом, як він мене неабияк здивував.                                                                                                                                  

- Різдво ми святкуватимемо не вдома, адже нас запросили на святкову вечерю. - посміхнувся він. - Це лише на кілька годин, а потім ми повернемося додому та зробимо все згідно з традиціями. Не гарно було відмовлятися.                                                                                                                                            

- І куди ж ми йдемо? - поцікавилася я.                                                                                                           

- У палац, але ми не будемо там весь вечір. Король Еліас Драгомір хотів би бачити нас. - пояснив він. - А я погодився, адже все ж він не лише наш правитель, а й мій хороший друг. Я не міг його підвести. - посміхнувся дід. - Тому, сподіваюсь, ти вдягнеш свою гарну сукню, я ж маю показати, яка в мене гарна онука.                                                                                                                                                                 

- А мені обов'язково йти? - я закотила очі.                                                                                                    

Я вже розуміла, що там мені доведеться побачити Джейкоба, якого я так старалась уникати. Ну що ж, значить така моя доля. Доведеться терпіти. На парах та одразу після них я весь час була в компанії друзів, а в інший час виходило не пересікатись з ним. Проте тепер... Я ж буду в його домі, спілкуватися з його родичами. Хоча, є варіант постійно бути поряд з дідусем. Але ж то буде якось неправильно. Все ж я доросла дівчина, і маю самостійно впоратися з усіма проблеми. Та й маю ж хоч пару слів сказати принцесам Еланії та Кларісі. Це є обов'язковою частиною таких заходів. Діда теж ображати не хотілось. Тому, здається, в мене просто не було іншого виходу. Як шкода, що Натаніель з родиною проводить час. Але я впораюся.                                                                                                                      

В назначену годину я вже була повністю готова. Знадобилося трохи більше часу, однак я задоволена результатом. На мені було вдягнуте довге чорне плаття без рукавів та з невеликим шлейфом, ще й мало досить відкрите декольте. Але все в межах пристойності. А прикрашено воно було золотистим пояском. Такого ж кольору туфлі, невеликий макіяж, проте з червоною помадою, моїм незмінним атрибутом на будь-якому святі, та розпущене волосся завершували образ. Я гарна, і прекрасно знаю про це та використовую. Та не сьогодні.                                                                                                         

- Щасливого Різдва, Зоріно. - посміхнулась я своєму відображенню. - Удача тобі сьогодні точно знадобиться.                                                                                                                                                    

Ні, я не хотіла когось там вразити своїм зовнішнім виглядом. Насправді мені було байдуже, адже мало хто захоче зі мною хоча б познайомитися. Вампіри знали про мій важкий характер та певний егоїзм, а це не всі здатні витримати. Проте виглядати потрібно не гірше за інших. Не кожен же день на вечерю до себе запрошує королівська родина. Ще й на Різдво. Цікаво, чого ж це вони так вирішили. Невже синочок їх попрохав про це? Але зараз немає часу на роздуми. Треба відправлятися до палацу, де я знову уникатиму Джейкоба Драгоміра. Думала, хоча б вдома видихну спокійно. Але ні, і тут сюрприз. Сподіваюся, в мене все вийде саме так, як я хочу...