Глава 8

— Боїшся? — запитала Мередіт. Її голос звучав дивно спокійно, майже лагідно, не відповідно до хаосу довкола. – Я уявляю як тобі зараз. Пам’ятаю як намагалась керувати свого першого голема. Це було неймовірно складно. Тому не хвилюйся, я буду поруч з тобою.

Я не змогла навіть відповісти словами — тільки кивнула. Мій голос застряг десь у грудях, здавлений страхом і сумнівами. Страх стис мене, як крижані лещата. Я хотіла відповісти “ні”, хотіла виглядати сильною — як воїн, як справжня Непроста. Але хіба страх — це слабкість? Ні. Він справжній, коли є, і ще більш справжній, коли ти все одно йдеш уперед.

Це вперше я мала використати мімікрію не для навчання, не в лабораторії, не в безпечному класі під наглядом викладачів, а на полі бою. І не просто так — щоб зупинити голема. Монстра. Бездушного, безжального, керованого волею темного мага. «А раптом не вийде? А якщо я просто зламаюсь? А якщо... знову?» — думки рвалися назовні, як дикі птахи з клітки.

Я згадала слова Джейка. “Повір у себе”. Легко сказати, коли ти не стоїш перед істотою, здатною розчавити тебе одним ударом. Але іншого вибору не було. Ми мали щось зробити. Зараз. Інакше — Академія впаде.

Я обережно доторкнулася до руки Мередіт. Ще раз. На випадок, якщо попередній контакт був недостатнім. Її долоня була холодною, але рішучою. Сила прокотилася мною, як хвиля, пульсуючи у венах, спалахуючи під шкірою. Мені навіть здалося, що я почала світитися — не фізично, а зсередини, ніби розгорілася лампа, яку хтось давно забув увімкнути.

— Просто повторюй за мною, — тихо промовила вона, глянувши мені в очі. — Не бійся. Твоя воля — сильніша за цього монстра. Вона має бути. Інакше ми всі пропадемо.

Ми кинулись у бій. Сотні звуків навколо — крики, удари металу, гуркіт магії, ревіння големів, запах гару і пилу. Усе змішалося в один божевільний клубок. Ми бігли просто в саме пекло. Кожен удар — поруч, кожен рух міг стати останнім.

Мені дістався кам’яний. «Простіший», — казали. Та коли я побачила його — цього велетня зі сколотою мордою і тріщинами, що палахкотіли зловісним світлом — мені стало зле. Його очі, якщо це взагалі можна було назвати очима, дивились крізь мене, мов я — мураха. Я знала, що варто лише зупинитися — і мене не стане.

Я побачила, як Мередіт розбіглась і… зникла. Просто увійшла в тіло свого голема, розчинилась у ньому. Без страху. Без зупинки. «Це так працює?» — я не встигла навіть як слід подумати. Усе стало ще страшніше. «А якщо я просто влетю в його тулуб і розіб’юся? А якщо не вийде, і я залишуся там — між?»

— Доберися до його голови й вимкни його, — пролунав у вухах голос Мередіт. — Довірся. Повір. Це твоя сила. І вона тебе не зрадить.

Ні, це — божевілля. Це не реальність. Це сон. Я прокинуся. Зараз. Але… я не прокидалась. Я глибоко вдихнула й побігла прямо на кам’яного монстра. Серце билося так сильно, що я чула його в скронях. І… я пройшла крізь нього. Легко. Мов крізь воду. Ніби мене більше не було в тілі. Лише свідомість. Я розплющила очі — тепер уже його очі.

Я бачила поле бою зверху. Все — маленькі фігури, яскраві спалахи. Я знала, що я всередині нього. В самому центрі цієї брили. Але… як вимкнути його? І тоді я побачила її. Кулю. Пульсуючу, переливчасту, майже живу. Наче серце. Серце кам’яного монстра. Я не знала, звідки це розуміння — воно просто прийшло. Як одкровення. Я підійшла. Простягнула руки. Доторкнулася.

У мить, коли моя свідомість з’єдналась з нею, усе вибухнуло. Світло. Сліпуче, біле, яскравіше за сонце. Воно залило все довкола — знищило простір, звук, навіть мої думки. І серед цього світла — дівчинка. Маленька, років п’яти. Довге темне волосся, яскраво-блакитні очі, усмішка. Така знайома. Така… близька. Ніби це була я. Але не зовсім. У ній було щось ще. Чиясь присутність. Чиясь тінь.

Я простягнула руки, щоб узяти її, пригорнути, сказати: “Ти справжня?”, але вона зникла. Розчинилася в світлі. І раптом — вона знову. Але вже доросла. Жінка. Вона лежала на землі біля палацу. Це була Королівська Академія. Я впізнала її — ті шпилі, ті прапори. Але... вона була мертва. Її очі — скляні, порожні, дивилися в небо.

Я крикнула. Хто вона?! Хто?! Але відповіді не було. Тільки крик. Гучний, моторошний, нелюдський. Він ударив у голову, як молот. Я закричала. І впала. Світло зникло. Все зникло. Темрява. І порожнеча.