Глава 8

- Боїшся? - запитала мене Мередіт.                                                                                                               

Я ж лише кивнула. Страх паралізував мене, та відступати було нікуди. Знаю, що воїни не мають нічого боятися, однак зараз це було би просто безглуздо. Кожен би злякався на моєму місці. До того ж вперше я використовуватиму мімікрію для порятунку інших. А раптом вона мене підведе? Я прекрасно розуміла, що якщо ми зараз не впораємося з големами, то багато студентів Академії просто загине. В кращому випадку, нам вдасться щось придумати. При чому дуже швидко. Але, як і сказав Джейк, потрібно вірити в себе. Тому, я доторкнулася до Мередіт ще раз, на всяк випадок. Для підстраховки. Сила розливалася в мені, наповнюючи кожну клітинку мого тіла. Здається, я навіть почала світитися.                                                                                                                                             

- Просто повторюй за мною. - нагадала Мередіт. - Твоя воля має бути сильнішою за цього монстра. Пам'ятай про це.                                                                                                                                                 

І ми побігли у самий вир битви, ухиляючись від ударів ворогів. Ми бігли туди, де нас чекала зустріч з двома монстрами. Мені дістався кам'яний, адже з ним буде простіше. Так легко сказати. Але коли я побачила його бридку голову, страх знову повернувся. Я бачила, що Мередіт просто розбіглася, і розчинилися в ньому. Це так працює? А раптом в мене не вийде? Я просто вріжуся в цей камінь і впаду.                                                                                                                                                                 

- Доберися до його голови і відключи його. - звідкись долинув голос дівчини. - Ти маєш повірити в себе. Це твій ключ до успіху.                                                                                                                                     

Та це ж божевілля. Чи жарт якийсь? Як таке взагалі можливо? Та ще один крик привів мене до тями. Так, Зоріно, заспокойся. В мене все вийде. Я зможу впоратися з цим монстром, інакше багато людей помре. І я побігла назустріч. Приготувавшись зустрітися обличчям з кам'яною брилою, я пройшла крізь неї. Що ж, це і справді було легше, ніж я думала. Відкривши очі, я бачила все, що відбувалось на полі. Але як тепер його відключити? Я ж ніби і так в його голові. Та ось я побачила перед собою кулю зі світла. Вона переливалася всіма кольорами веселки. І ніби щось мені підказувало, та я підійшла і ухопилася за неї. Спрямувавши свою енергію, яку щойно отримала від Мередіт, я забажала вимкнути його.                                                                                                                                                                     

Світ розірвався світлом. Я справді нічого не бачила якийсь час. Лише якусь маленьку дівчинку. Вона мала довге темне волосся та гарні яскраво-блакитні очі. Вона була дуже схожою на мене, ніби маленька копія. Та щось в ній було від когось іншого. І я добре знала цю людину, проте не могла згадати. Дівчинка дзвінко розсміялась та потягнула до мене свої ручки, але взяти її я не встигла, бо вона розтанула. І от я бачу її вже дорослою. Вона лежить на землі біля якогось палацу. Ні, це Королівська Академія, я бачила її на картинках. А скляні очі дивляться в небо. Вона мертва? І хто вона така?                                                                                                                                                                  

Та ці питання перервав гучний крик, що буквально оглушив мене, забираючи усю енергію, і я втратила свідомість.