Глава 7

Коли стався перший напад на Академію Непростих імені Андрея Драгоміра, ми були саме на тренуванні. Цей день починався, як і сотні попередніх: прохолодне ранкове повітря, густа імла, що ще не встигла розсіятись, і звичні вправи з бою.

Я саме працювала з Натаніелем над новим комбінаційним ударом, коли пролунав різкий, пронизливий звук — щось між гуркотом грому і ревінням великого металу. Вибух. Десь зовсім поруч. Це було так незвично, адже мені здавалось, що це найбезпечніше місце в усіх тридцяти п’яти світах. Хто нападе на місце, що сповнене воїнами?

Я втратила рівновагу, інстинктивно затуливши вуха. У голові дзвеніло так, ніби хтось запустив туди рій розлючених ос. Дихати стало важко. Повітря наповнилось пилом, димом і... страхом. Я навіть не знала що мені далі робити і як поводити себе.

Іронічно: всього кілька годин тому ми згадували, що вже пів року не було жодної спроби нападу. Це для Академії — майже рекорд. Але навіть із нашою захищеністю, охороною, бар'єрами — дехто все одно не втрачає бажання знищити нас. Або принаймні завдати шкоди.

Я схопила меч і, не чекаючи на команди, кинулася в бік джерела вибуху. По дорозі приєднувались інші учні — з першого, другого, старших курсів. Всі були насторожі, напружені до краю. Перед головними воротами зібрався майже увесь особовий склад Академії. Хтось із арбалетом, хтось з вогняними кулями вже у руках. Дар кожного світився ледь помітним сяйвом — готовність до бою була на межі кипіння. Ми всі відчували — щось не так. Щось дуже не так.

І тоді пролунав другий гуркіт. Але він був... іншим. Не схожим на вибух. Це був звук. Ритмічний. Важкий. Кожен удар — ніби гігантський молот бив по серцю землі. Вібрації пробіглися хребтом, десь усередині виникла тваринна тривога. Я відчула, як повітря навколо ніби згущується, стає важчим.

— Це не вибухи, — прошепотів хтось поруч. — Це кроки. Щось дуже велике та могутнє. Воно йде на нас.

І вже за мить з лісу вийшло те, що змусило багатьох зробити крок назад. Големи. Два. Надто великих та міцних, з якими нам ніколи не впоратись. І обидва зростом з Академію Непростих.

Один — з грубого, темного каменю, тріщини на його тілі світилися червоним жаром, ніби всередині палала лава. Другий — суцільний моноліт із металу, його очі — світлові отвори, від яких мороз проходив шкірою. Вони були гігантські, принаймні з три поверхи кожен. Земля тремтіла під кожним їхнім рухом. І вони йшли до нас.

— Як?! — почулося від когось. — Це ж неможливо! Хто міг їх створити?!

Я ковтнула повітря, зосередилась і перехопила меч зручніше. Ми знали, що це буде не проста сутичка. Големи — не просто чудовиська. Їх не можна вбити, як звичайного супротивника. Вони — створіння сили й волі. І керувати ними може тільки той, у кого є рідкісний дар — магія големів. А такі зустрічаються рідше, ніж раз на покоління. Невже у когось є дар настільки сильний, щоб створити відразу двох?

Та на цьому жах не завершився. З глибин лісу, майже безшумно, почали з'являтись фігури. Спершу одна, потім ще кілька... десятки. Їхні обличчя були закриті тінями, рухи — неприродно швидкі, ковзаючі. Павші воїни. Ті, що колись були такими, як ми, але зрадили, загинули, а тепер — підняті темною магією.

Невелика армія. І вона йшла прямо на нас. Стільки, що навіть важко було уявити. Їх ставало все більше з кожною секундою. Потрібно було себе взяти в руки, адже ми маємо перемогти.

Тривога більше не була приглушеною. Вона вибухнула всередині кожного. Але ніхто не побіг. Ніхто не сховався. Ми — учні Академії, майбутні Непрості. Ми мали тримати оборону. І кожен був готовий до цього. Як би страшно не було. Саме для цього ми і вчились тут – захищати наші країни.

Зіткнення було жорстоким. Без правил. Без часу на роздуми. Я билася, не зважаючи на втому. Кожен удар меча — відчай, кожне ухилення — крик інстинкту. Дар сам рвався назовні, охоплював тіло, посилював удари. Поруч хтось кричав, хтось падав, хтось здіймався знову. Час зник. Бій поглинув усе.

Але големи наносили серйозні удари. Та й перемогти їх майже не можливо. Як нам впоратись з камінням? Ще й такого розміру. Потрібно щось таке ж, яке зможе протидіяти магії.

І раптом — Джейкоб. Запилений, із розсіченою бровою, але з ясним поглядом. Я думала, що цей вампір точно буде втікати або відсиджуватись в Академії. Але ні, він був тут, захищаючи інших.

— Нам потрібна твоя допомога, - сказав він. – Твій дар. Зараз.

— Що? Ні! Я маю залишитися тут! Я не контрольована! — вирвалося з мене, але він уже тягнув мене за руку. – Моя магія надто не передбачувана.

— Вони не впораються без тебе, - сказав він. – Ходімо!

- Будь ласка, не треба, - прошепотіла я. – Я краще буду битись мечем. Я не впораюсь.

- Я вірю в тебе, - Джейк уважно подивився на мене. – Ти зможеш все зробити правильно. Ти сильна, Зоріно. І в тебе все вийде.

Ми кинулися до входу в Академію, де нас уже чекали директор Крам, ще кілька викладачів і... вона. Дівчина з сталево-сірими очима, висока, мов постать зі сну, непохитна. Я кілька разів бачила її в коридорах, та ми ніколи не говорили.

— Це Мередіт Вінтерс, другокурсниця, — пояснив директор. — Вона володіє даром контролю големів, але її сила ще недостатньо розвинена. Нам потрібна твоя допомога. Ми використаємо мімікрію.

Я здригнулася. Вони хочуть, щоб я... злилася з нею? З її даром? Ні, я такого ніколи не робила на довший час. Та й з чимось настільки могутнім. І вперше мені стало страшно. Не через напад. Я боялась того, що комусь зможу нашкодити.

— Я не впораюсь... моя магія нестабільна... – швидко сказала я.

— Я бачив твій прогрес, — м’яко сказав Джейкоб, — і я вірю в тебе. Аби керувати големами, потрібна не лише магія — потрібна воля. І вона в тебе є.

Мередіт зробила крок ближче, простягнула руку. Вона була на дивно спокійна та рішуче. Дівчина все життя жила з її даром тому могла скористатись. А от в мене поки не так добре виходило.

— Просто повторюй за мною, - вона посміхнулась. – Ми зробимо це разом.