Глава 6

Весь наступний тиждень я просто ігнорувала Джейкоба. І навіть не приходила на його заняття, хоча це могло стати суттєвою проблемою в майбутньому. Хоча в Академії Непростих імені Андрея Драгоміра віддавали перевагу практичним заняттям, але оцінки теж мали досить велике значення. Ну нічого, я обов'язково щось вигадаю. Його слова і справді образили мене, адже в глибині душі я розуміла - в чомусь він правий. Може, моє місце і справді не тут. Може, я не воїн. І від діда я не приймала дзвінки по Сфері. Він ж був заодно з цим "унікальним вчителем". Ці думки надовго поселилися в мені, адже я більше не була впевнена у своїх силах. Інколи я і сама не могла зрозуміти, чому така магія дісталася саме мені. Я ж нічим особливо не відрізняюся від інших. Хіба що жахливим характером, що не раз демонструвала.                                                                                                                                             

Лише Натаніель та друзі старались підтримати мене, хоч і не питали, що сталося. Здавалося, вони і так все розуміли. Ось за це я люблю дружбу. Інколи, слів просто не потрібно. Проте чомусь вони ж продовжували зі мною спілкуватися, не дивлячись на усі мінуси. Їм було байдуже на все, адже їм потрібна була саме така Зоріна. І саме в таку дівчину закохався Натаніель, а значить не все так погано. Але як продовжувати навчання? Я й сама знаю, що мій дар дуже рідкісний. Він міг би врятувати стільки життів. Та я не можу його розвинути. Це занадто складно для мене. То може, все таки, послухати Джейкоба?                                                                                                                                                           

- Всі вільні крім міс Варлок. - сказав Джейк в кінці чергового уроку. - Зоріно, затримайся, будь ласка, на кілька хвилин.                                                                                                                                                     

Дивно, цілий тиждень він не розмовляв зі мною, а тут щось вирішив. Совість прокинулася, чи що. Невже хоче вибачитись? Хоча, принци ніколи себе так не ведуть. Це всі інші не праві, але не вони. Натаніель поцілував мене, та поспішив слідом за Крістіною та Пауеллом. Це ще що за показний виступ? Він ж це зробив навмисно. Аби показати Джейкобу, що я маю хлопця, і між нами з ним нічого не має бути. З однієї сторони, така поведінка мене обурила. А з іншої - приємно, що він турбується про мене та ревнує. Однак це ніяк не скасовувало того факту, що мене зараз очікує розмова саме з тим вампіром, з яким я не знаю як себе поводити.                                                                                              

- Ви мене кликали, містер Драгомір? - спитала я з без емоційним виразом обличчя. - Я щось зробила не так? Якщо ви про ті пари, що я пропустила, то маю поважну причину. Погане самопочуття, родинні зустрічі. Не знаю, оберіть що.                                                                                                                           

- Здається, ми вирішили ще на першому занятті. І я казав, як до мене звертатись. - він закотив очі. - Та й вампіри ж не хворіють. Тому тут це не спрацює.                                                                                        

- Я звертаюсь до вас згідно правил. Ви викладач, я студентка. Саме так все й має бути. Почитайте правила навчання в Академії Непростих. Не знаю як там було в вашій Королівській Академії, та тут все саме так. Звикайте. - я стійко зустріла його погляд. - До того ж ви принц країни, де я живу. І я маю ставитися ввічливо.                                                                                                                                          

- Зоріно, я хотів вибачитись за свої слова. Те, як я себе поводив на нашому тренуванні було не припустимо. І розумію, чому ти образилася. - раптово сказав він. - Ти справді гідна бути воїном, просто... Я тоді не подумав, що це може якось не так прозвучати. Я справді хочу допомогти тобі розвинути твій дар, адже цікаво було би попрацювати разом. - посміхнувся Джейкоб. - Ми би могли відновити наші заняття, якщо тобі це потрібно.                                                                                            

Ого, він і справді шкодує про свої слова. Це так не схоже на те, що я чула про принців. За своє життя я зустрічалася лише з кількома, та ми навіть не встигли поговорити. Та й скільки з них хочуть бути викладачами? Джейкоб точно на них не схожий. До того ж я справді хотіла навчитися новим можливостям. І він - мій реальний шанс досягти цього. Я й сама планувала згодом поговорити з ним про це.                                                                                                                                                                 

- Добре, це було би й справді дуже непогано. - врешті відповіла я з легкою посмішкою. - Але якщо ще хоч слово...                                                                                                                                                      

- Їх не буде. - посміхнувся він. - Тоді сьогодні на тому ж місці.                                                                       

Виходила я з кабінету вже з посмішкою. Нехай це буде моєю маленькою перемогою, що саме він вибачився. Інколи потрібно йти на хитрощі аби досягати того, чого хочеться. Та чомусь радість викликало не лише це. А й час, що я проведу з Джейкобом...