Глава 6

Весь наступний тиждень я вперто ігнорувала Джейкоба. Повністю. Жодного слова, жодного погляду в його бік. І навіть не приходила на його заняття. Хоча глибоко всередині розуміла — це може вилізти мені боком. Та взагалі байдуже, мені мій комфорт був в рази важливіший. Навіть якщо він зробить так, що я ніколи не знайду собі роботу у Валорії.

В Академії Непростих імені Андрея Драгоміра оцінювали передусім практичні навички, але й на бали ніхто не махав рукою. Пропуски могли позначитись на стипендії, на репутації, на праві залишатися в Академії. Але мені було байдуже. Точніше, я робила вигляд, що мені байдуже.

Його слова боляче в’їлися в думки, як отрута, що повільно поширюється по тілу. Особливо тому, що я розуміла — частково він мав рацію. Може, й справді я не створена для цього. Не воїн, а просто дівчина, якій випадково випала незвична магія. Можливо доля просто помилилась і на моєму місці мала бути інша людина. Ні, не хочу думати про таке. Проте не могла нічого з собою зробити.

Іноді я ставила собі запитання: чому саме я? Чому такий дар дісталася мені, звичайній Зоріні Варлок, яка частіше сперечається з людьми, ніж знаходить спільну мову? Яка не завжди тримає себе в руках? Яка постійно сумнівається? Чим я заслужила таку силу?

Я навіть не відповідала на дзвінки діда по Сфері. Він вже явно був в курсі про ситуацію. Не хотіла чути виправдань. Або може звинувачень, що я не правильно себе поводила. Він же заодно з цим «унікальним викладачем», якого мені чомусь нав’язали. Я замкнулась у собі. Моя впевненість у власних силах тріщала по швах. Що, як вони справді мають рацію?

Тільки Натаніель і наші друзі намагалися підтримати мене, хоча прямо нічого й не питали. І за це я їх любила. Бо справжня дружба — це не завжди слова. Це мовчання, в якому ти відчуваєш, що тебе не залишили. Тому я намагалась проводити з ними якомога більше часу. Мені ставало легше навіть просто сидіти поруч з Крістіною.

Незважаючи на мій складний характер і впертість, вони були поруч. Приймали мене такою, якою я була. І це щось значило. Це означало, що не все втрачено. Що навіть якщо весь світ скаже, що ти не вартуєш нічого — хтось один може повірити в тебе, і цього буде достатньо.

А Натаніель… Він дивився на мене так, ніби бачив не слабку й розгублену дівчину, а ту, ким я могла б стати. І, можливо, вже стала — хоч я цього й не помічала. Він кохав мене, і я це справді цінувала. Але відповісти взаємністю не могла. Це була симпатія, але не справжня любов. Тому поки ми разом, але я не впевнена, що це назавжди.

Проте в глибині душі гніздилася думка: а що, як Джейкоб мав рацію? Що, як мій дар — це надто великий тягар для мене? Я його не контролювала. Не могла повністю розкрити. Не розуміла, як. А може, справді варто було прислухатися до його слів, які хоч і звучали жорстоко, але не були зовсім безглуздими?

Тому я вирішила залишатись сильною і все ж піти на урок Джейкоба. Якщо я хочу стати найкращою, то маю долати перешкоди, а не тікати від них. Правда весь час я сиділа ніби на голках і все частіше ловила на собі погляд викладача. Звичайно при інших він не сказав ні слова. Я навіть друзям сказала, що просто поки скасувались уроки.

— Всі вільні, крім міс Варлок, — сказав Джейк наприкінці чергового уроку. — Зоріно, залишись, будь ласка, на кілька хвилин. Мені треба поговорити стосовно додаткових завдань.

Я здивовано підвела голову. А це що за театр? Цілий тиждень повного мовчання, і раптом — «залишся на хвилинку». Що це, раптовий напад совісті? Чи, може, хоче вибачитись? Ха. Принци не вибачаються. Це всі інші мають бути не праві, тільки не вони. Можливо зараз почне кричати на мене чи щось подібне. Але якщо буде так, то я просто розвернусь і піду.

Натаніель, мовчки підійшовши до мене, поцілував у щоку й пішов разом із Крістіною та Пауеллом. Демонстративно. Навмисно. Як мітка, що я — не вільна. І хоча частина мене обурилася через такий показовий жест, інша — розтанула. Це була його спроба захистити мене. Показати, що я не одна. Що не дозволить нікому мене образити. Навіть якщо це Джейкоб Драгомір.

Але цей захист мені зараз не допоможе. Бо попереду розмова з вампіром, біля якого в мені все плутається. Він викликав в мені якісь не зрозумілі почуття. Я навіть не могла пояснити. З того часу як Джейкоб з’явився, то я не можу перестати думати про нього.

— Ви мене кликали, містер Драгомір? — холодно спитала я, сховавши всі емоції за маскою байдужості. — Я щось зробила не так? Якщо мова про ті заняття, що я пропустила, то у мене була поважна причина. Погане самопочуття, родинні справи — оберіть, що більше підходить.

— Здається, ми вже домовились на першому занятті. І я чітко сказав, як до мене звертатися, — закотив очі він. — І взагалі, вампіри ж не хворіють. Тому причина сумнівна.

— Я звертаюся до вас згідно з правилами Академії Непростих, — відповіла я з крижаною ввічливістю. — Ви викладач, я студентка. Саме так все має виглядати. Якщо вам щось не подобається — ознайомтесь із кодексом. Можливо, у вашій Королівській Академії було інакше, та тут — звикайте. До того ж ви принц країни, де я живу. Я маю бути ввічливою, чи не так?

Він ледь посміхнувся. І вперше за весь час не з сарказмом, не з глузуванням — а щиро. Так він став ще більш симпатичним. От йому обов’язково було так робити? Та справа тут не в зовнішності. Він мав якесь внутрішнє світло.

— Зоріно, я хотів вибачитись, — сказав несподівано. — За свої слова. За поведінку на тому тренуванні. Я розумію, чому ти образилась. І визнаю — я перегнув. Мені не слід було говорити те, що я сказав. Ти справді гідна бути воїном. Просто… я тоді не подумав, що можу тебе образити. Насправді, мені цікаво допомогти тобі розвинути твій дар. Було б круто попрацювати разом.

І він посміхнувся. Так тепло і щиро, що я майже забула, як на нього злилася. З цим обов’язково треба щось робити, бо я не можу більше спокійно реагувати на нього. Це було щось дивне.

Це було… несподівано. І навіть приємно. Усі мої стереотипи про принців миттєво похитнулись. Джейкоб Драгомір був не просто ще один син короля, що отримав посаду завдяки титулу. Він був інший. Живий. Справжній. І, схоже, справді хотів допомогти.