Глава 5

- Натаніеле, це ж лише навчання. Ми просто розвинемо мій дар. Ти ж розумієш, що мені це справді необхідно. Якщо я навчитися володіти мімікрією, це врятує життя не лише мені. - намагалась пояснити йому я. - Нічого більше не буде...                                                                                                                   

- Я бачив, як він дивиться на тебе. Так, ніби щось від тебе очікує. В його думках ви маєте якусь історію, і ти її чомусь забула. Це дуже сильно дратує мене. - відповів Нат. - В тобі я впевнений, але не в ньому. Що, якщо він захоче чогось більшого? Наприклад якоїсь певної близькості або просто часу на одинці, не лише за уроками. Принци ж не звикли до відмов. Джейкобу Драгоміру це може дуже сильно не сподобатися. - я бачила, що він і справді занадто переживає. - Зоріно, я не намагаюсь тебе контролювати. Просто хвилююся.                                                                                                                   

- Я знаю, що ти маєш певні опасіння. Проте повір, я зможу постояти за себе. - посміхнулася я. - Ще не народився той хлопець, що може змусити Зоріну Варлок зробити щось проти її волі. Якщо він почне не правильно себе поводити, то я за себе не ручаюся.                                                                                     

- В цьому я і не сумніваюсь. - Натаніель, здавалося, видихнув.                                                                  

Він поцілував мене, від чого я розслабилась. Хлопець намагався цим простим жестом передати мені глибину усіх своїх відчуттів. Так добре було відчувати, що тебе кохають. Це ні з чим не порівняти. Хоча, взаємна любов, судячи з того, що я чула, набагато краща. Можливо, його почуття і сильніші за мої. Проте, я намагалась стати для нього ідеальною дівчиною. Натаніель заслуговує на це як ніхто інший. Чи виходить в мене? Та я хвилювалась, адже попереду заняття з Джейкобом Драгоміром. І лише він знає, що в нього на думці. Можливо, він веде якусь свою гру. Але я не поведусь на це. Ніколи. Я в цьому була впевнена, адже він зовсім мене не приваблює. Принаймні я себе намагалася впевнити в цьому.                                                                                                                                                                

- Щось ти дуже довго йшла сюди, як для вампіра. - сказав Джейкоб. - Воїни мають бути більш швидкими. Від цього залежатиме чиєсь життя.                                                                                           

А я спеціально не поспішала. І взагалі, таку дівчину як я можна й вічність чекати. Хоча я і розуміла, що це потрібно в першу чергу мені, але не я запропонувала, аби почати це навчання. Можливо трохи егоїстично, та я не могла пропустити момент. До того ж дуже хотілось позлити цього принца. Не все ж в світі крутиться навколо нього. Тут він могутній Джейкоб Драгомір, якого бояться лише через одне ім'я. Та для мене він лише викладач.                                                                                                                      

- Я мала деякі справи, які не могли зачекати. Тому і затрималася. - потиснула плечима я. - Ну, і що ми будемо робити?                                                                                                                                                

Він присів на землю, і жестом показав зробити те саме. А я думала, ми тут розвиватимемо свою силу. А виявляється, ми прийшли просто посидіти. Прекрасна трата часу. В мене ж стільки його є, не потрібно нікуди поспішати. Я взагалі дуже не люблю чекати. Та все ж я зробила те, що він хотів від мене.                                                                                                                                                                   

- А тепер закрий очі... - повільно промовив він.                                                                                             

- Ми що, не будемо вчитися використовувати силу? - сказала я. - Я сюди прийшла з чіткою метою, а розслабитися можу й в своїй кімнаті.                                                                                                               

- Знаєш в чому твоя основна проблема? - спитав він. - Це одразу ж кидається в очі, якщо хоча б трохи поспілкуєшся з тобою.                                                                                                                                     

- В мене немає проблем. - відповіла я.                                                                                                             

- Твоя проблема - нетерплячість. Ти не вмієш просто розслабитися та зачекати, хоча й знаєш, що скоро все має бути. Саме тому ти ненавидиш теоретичні предмети. - він проігнорував мій коментар. - Це заважає тобі стати справжнім воїном.                                                                                                              

Ні, ось це точно вже зайве. Я не люблю, коли мені вказуються на мої недоліки. Я знаю, що маю таку проблему, проте чути це від принца, який нічого не тямить в бойовому мистецтві, не дуже то й приємно. Як він сміє так казати? Він не вважає мене воїном? І це тому що я дівчина? Таке мене точно починало дратувати, адже в Академії на початку до мене саме таке ставлення й було. Я різко підскочила та з ненавистю глянула на нього.                                                                                                  

- Не тобі мене судити. Так, можливо в мене і є якісь недоліки, як і в кожного. Я ж про твої мовчу. - прошипіла я. - До того ж що ти знаєш про те, як бути воїнів? Нічого. Ти просто зніжений принц, і мені не потрібні твої заняття.                                                                                                                                       

З цими словами, я ще раз глянула на нього і поспішила піти. Ну ні, я не дозволю себе ображати якомусь... Не хочу виражатись. Але віднині, я його завжди ігноруватиму. Проте молодець, Зоріно, ідеальний перший урок тренування здібностей. Що могло би бути ще гірше? Якби він справді повівся так, як думав Натаніель. Та я навіть не знаю, що гірше...