Глава 5

– Натаніеле, це ж лише навчання, – говорила я, намагаючись донести до нього свою думку. – Ми просто розвинемо мій дар. Ти ж розумієш, як це важливо для мене. Якщо я навчусь контролювати мімікрію, це врятує не лише моє життя, а й життя тих, хто поруч.

Мій голос був тихим, але наполегливим. Я не хотіла сварок, але в той же час хотіла, щоб він мене почув і зрозумів. Хоча я і сама не дуже була впевнена в тому, що говорила. Мені самій досі не зрозуміле таке ставлення Джейкоба. Але хлопцю я цього точно не скажу.

– Обіцяю, нічого зайвого не буде... – врешті сказала я. – Ти ж мене знаєш. Я не фанат зніжених принців. Мене більше приваблюють воїни.

Натаніель уважно дивився на мене, його очі були повні тривоги і сумніву. Напевно якби я була на його місці, то вже давно би влаштувала скандал. Але після би зрозуміла. Тому сподівалась, що і Натаніель це прийме.

– Я бачив, як він дивиться на тебе, – несподівано вимовив він, і я побачила, як його обличчя напружується. – Ніби чекає чогось від тебе. В його думках, здається, є якась історія, яку ти чомусь забула. Це мене дратує до глибини душі.

Я вхопилася за його слова. Він завжди був дуже уважним, і це допомагало мені почуватися захищеною. Але зараз це абсолютно недоречно. Тим паче я навіть не могла відмовитись.

– В тобі я впевнений, – продовжив він. – Але не в ньому. Що, якщо він захоче чогось більшого? Не просто уроків, а близькості, або часу наодинці? Принци не звикли до відмов. Джейкобу Драгоміру це може дуже не сподобатися...

Я бачила, як хвилювання з’являються на його обличчі, і це робило його ще більш живим і людяним у моїх очах. Мені хотілось розсміятись, проте я вчасно стрималась. Зараз точно не до цього.

– Зоріно, я не намагаюся контролювати тебе, – сказав він тихо. – Я просто хвилююся. Раптом він щось тобі зробить.

Я посміхнулася, намагаючись заспокоїти його. Цього йому точно не варто боятись. Цей принц мені нічого не зробить, яким би сильним даром він не володів.

– Я знаю, що ти переживаєш, – прошепотіла я. – Але повір, я зможу постояти за себе. Ще не народився той хлопець, який змусить Зоріну Варлок зробити щось проти її волі. Якщо він почне поводитись неправильно, то я не ручаюся за наслідки.

Натаніель, здавалося, зітхнув з полегшенням. Його погляд став м’якшим. Але я бачила, що йому все ще важко сприйняти це. Я би може навіть запропонувала йому піти зі мною, та навряд чи зможу зосередитись.

Він нахилився і поцілував мене. Цей простий жест розтопив усі мої страхи і сумніви. Було так добре відчувати, що тебе кохають, що хтось так щиро вірить у тебе. Можливо, його почуття навіть сильніші за мої, але я намагалася бути для нього ідеальною. Натаніель заслуговує на це, як ніхто інший.

Та попереду було заняття з Джейкобом Драгоміром. Я не знала, що він задумав, що приховує у своїх думках. Можливо, він веде якусь гру. Але я твердо вирішила не піддаватися. Він мене не приваблює. Принаймні, я намагалась у це вірити.

– Щось ти дуже довго йшла сюди, як для вампіра, – кинув Джейкоб, коли я нарешті з’явилася. – Воїни мають бути швидшими. Від цього залежить чиєсь життя.

Я ж спеціально не поспішала. Чому б і ні? Таку дівчину, як я, можна було чекати вічність. Хоча я і розуміла, що ці заняття потрібні перш за все мені, не я ж наполягала на них. Можливо, це виглядало трохи егоїстично, але мені дуже хотілося позлити цього принца.

Він тут — могутній Джейкоб Драгомір, якого бояться лише за одне ім’я, а для мене він всього лише викладач. Ну і що, що він принц Валорії. Тут ми всі зараз рівні. Титули мають значення в інших місцях.

– Мала деякі справи, які не могли зачекати, – відповіла я, злегка пожавши плечима. – Ну, і що будемо робити?

Він присів на землю, жестом запросив мене сісти поруч. Я очікувала початку тренування, а натомість ми просто сиділи. Здавалось, це марна трата часу. Я не любила чекати, але зробила, як він попросив.

– А тепер закрий очі... – повільно промовив Джейкоб.

– Ми що, не будемо вчитися керувати силою? – запитала я з легким роздратуванням. – Я прийшла сюди з метою, а не для того, щоб розслаблятися.

Він лише посміхнувся. А він ще більш симпатичний, коли так робить. Можливо я би навіть оцінила це. Та не в такий ситуації і не з Джейкобом. Я би зараз хотіла опинитись в іншому місці.

– Знаєш, в чому твоя головна проблема? – врешті сказав він. – Це одразу кидається в очі, якщо поспілкуватися з тобою. І дуже заважає в житті.

– У мене немає проблем, – відрізала я. – Ти зараз помиляєшся.

– Твоя проблема — нетерплячість. Ти не вмієш просто розслабитись і зачекати, хоч і знаєш, що скоро все станеться, - сказав Джейк. – Саме тому ти ненавидиш теоретичні предмети. Це заважає тобі стати справжнім воїном. Ти не хочеш слухати нікого.

Я відчула, як у грудях починає пульсувати злість. Хто він такий, щоб мені це казати? Особливо коли він сам нічого не розуміє в бойовому мистецтві. Чи може це через те, що я дівчина? Це почало мене по-справжньому дратувати.

Я різко підвелася, погляд був холодний і гострий, як лезо. Як він сміє взагалі так зі мною себе поводити? Байдуже, що принц. Зараз він мій викладач, який має навчати, а не засуджувати.

– Не тобі мене судити, – прошипіла я. – Можливо, в мене є недоліки, як і в кожного, але я мовчу про твої. І взагалі, що ти знаєш про справжнього воїна? Нічого. Ти просто зніжений принц, і мені не потрібні твої уроки.

З цими словами я різко повернулася і пішла. Я не дозволю більше ображати себе. Нехай він навіть і принц, для мене він просто викладач, який нічого не розуміє. Віднині я буду його ігнорувати. Але я не могла приховати, що всередині мене все ще пульсувало хвилюванням і непевністю.