Джейкоб

Зоріна мене так і не згадала. Ні, я розумію, що пройшло вже шість років. Хоча через магію ми пам'ятаємо все від самого народження. Але є такі моменти, які ми би хотіли забути. Або вони просто здалися нам незначними. Проте, особисто в мене врізався в голову кожен момент з тієї зустрічі.                                                                                                                                                    

Мені тоді було всього лиш чотирнадцять років, та я вважав себе дорослим. Настільки, що можу самостійно приймати важливі рішення стосовно мого життя та безпеки. Певною мірою так було через мою силу, яку я вчився контролювати з дитинства та приховувати від інших. І я прийняв рішення - почати справжнє доросле життя. Мої батьки ніколи не були поганими, навіть навпаки. Просто... старша сестра була спадкоємицею, а молодша улюбленицею всієї родини. Тому, мене не завжди помічали.                                                                                                                                          

Але не довго мені вдавалося переховуватись. Мене знайшли бандити, яких тоді так активно намагався винищити тато. Вони хотіли помститися, відібравши в короля єдиного сина. І якби не Зоріна, я би не вижив. Вона тоді увірвалась наче маленька фурія, налякавши тих двох, що мене схопили. Коли я побачив її в групі на заняттях, то одразу впізнав. Це була вона. Але дівчина нічого не пам'ятала. На жаль... Я для неї був лише викладачем та принцом країни, в якій дівчина жила. Та ось я попросив залишитись її після одного з уроків. Зоріна була здивована, проте все ж послухалася. Так на неї не схоже.                                                                                                                                                  

- Зоріно, я знайомий з твоїм дідом. - і все це було правда, але вийшло трохи по-іншому. - Він дуже переживає за тебе, і хоче, аби я допоміг тобі з розвитком твого дару. Мімікрія дуже сильний та рідкісний талант.                                                                                                                                    

- Я навіть не знаю, що сказати на це. З одного боку було би чудово навчитися чомусь новому. Але з іншого... - скептично відповіла дівчина. - Та якщо так буде краще...                                                   

Я жи лише кивнув, адже слова зараз були не дуже доречні, враховуючи характер дівчини. І хоча я її підштовхував до цього, вона сама мала прийняти рішення. Але це справді було цікаво. Мені вдалося розвинути свій дар до доволі високого рівня. Та які ж можливості мімікрії...                                      

- Чудово, тоді я би хотів, аби по понеділках та суботах ми проводили заняття у малій тренувальній залі. - сказав я.                                                                                                                                                 

- Добре. - кивнула Зоріна. - Це все? Тоді я пішла.

Я ж лише зачаровано дивився на неї, не встигнувши нічого відповісти. Така сильна і хоробра - рідкість серед дівчат. До того ж одна з небагатьох жінок-воїнів. Так, в наших світах - це рідкість. Зоріна взагалі була унікальна. Просто вона поки сама цього не знала...