Глава 3

Хто б міг подумати, що стосунки з кращим другом можуть бути настільки комфортними? Я навіть уявлення не мала, що наша дружба може перерости у щось більше. Тим паче так швидко, вже на перший день навчання. 

Можливо, для когось це звучить банально, але я ніколи не відчувала жодної незручності поруч із Натаніелем. Навіть у найспокійніші моменти, коли ми просто сиділи разом мовчки, світ здавався безпечним і затишним. Ми знали один одного напам’ять, мов книжку, яку перечитуєш знову і знову, знаходиш нові деталі і все одно не можеш відкласти.

Вже з семи років наше життя було пов’язане — ми разом ходили до школи, разом гралися, разом зазнавали перших невдач і перемог. Натаніель був не просто другом — він був частиною мене. Найтурботливіший і наймиліший хлопець, якого я могла уявити. Частина моєї маленької родини. І так буде завжди, не дивлячись ні на що.

Та хто ж міг би подумати, що така близькість не стане для мене чимось більше? Здавалось, що всі навколо очікують, що ми колись опинимося разом не тільки у дружбі, а й у коханні, що одружимося і проживемо довге життя пліч-о-пліч. Хоча я ще не заглядувала так далеко.

Наші знайомі постійно жартували, що ми — як дві половинки одного цілого. Але я ніколи не уявляла себе в ролі дружини. Що означає — бути дружиною? Віддати частину себе іншій людині, стати слабкою поруч з нею? Впустити в серце настільки глибоко, що вже не зможеш існувати одна? Мені це лячно. Я не готова бути такою вразливою і відкритою, і навіть не впевнена, що колись зможу.

Кохання, сім’я — все це виглядає для мене якоюсь ілюзією, далекою і нереальною. Та й взагалі, що буде, коли я колись стану матір’ю? Цей образ з ночами без сну, відповідальністю і нескінченним клопотом — поки що виглядає чужим і не моїм. Можливо, це не моя історія. Навряд чи я колись буду здатна виховувати дитину.

Крістіна ж була абсолютно іншою. Вона жила у світі мрій — світі, де все було ідеально, ніжно і романтично. Кожного разу, коли дивилась на закохані пари, її очі наповнювалися світлом, а серце — щемом і ніжністю. Вона так хотіла цього для себе — щоб у неї була велика щаслива родина з дітьми, затишний дім і безмежна любов. Її мрії були немов казкові, немов світло, що освітлює її шлях. Вона була ангелом серед нас, тих, хто прагне чогось більшого і світлішого.

А Пауелл був холодним і розсудливим. Його характер був чистою логікою — він завжди шукав розв’язання через розумні переговори, а не силові методи. Його стриманість і обережність іноді навіть здавалася надмірною, особливо порівняно з нашою імпульсивністю. Цікаво, чому його взяли саме в Академію Непростих?

Така школа більше для тих, хто не боїться битися, бути першими у небезпечних ситуаціях. Можливо, саме його холоднокровність і прагматизм допомагають йому виживати в цьому світі. Я навіть трохи заздрила таким його якостям. Визнати треба — його підготовка була бездоганною.

І от як двоє шалених бійців, ми несподівано подружилися з цими двома такими різними людьми. Нам було важко повірити, що ми могли зійтися — ми ж з різних світів. Але саме вчотирьох ми все частіше проводили час разом. І я була задоволена нашою невеличкою компанією. Якби ж все так добре було і в інших сферах життях.

Спочатку мене ігнорували, не сприймали всерйоз. Для всіх я була просто красивою лялькою, що якось потрапила в Академію Непростих. Але то було до першого тренування. Після того, як я показала, на що здатна, навіть найсильніші хлопці почали триматися подалі від мене з обережністю. І ось це викликало посмішку.

Всі ці роки ми готувалися до чогось більшого — «Практичне застосування дару» мало стати наступним етапом. Але наш навчальний процес затримувався: попередній викладач несподівано відмовився від роботи, бо його запросили в Королівську Академію. Новий прибуде тільки через тиждень, і ми з нетерпінням чекали зустрічі з ним.

Коли ж нарешті прийшов цей день, я відразу його впізнала. Високий, гарний хлопець із темним волоссям, блакитними очима і аристократичними рисами обличчя. Він виглядав так, ніби тільки-но закінчив навчання, і, водночас, мав у собі якусь королівську величність. Я на мить навіть замилувалась цим чоловіком.

Це був Джейкоб Драгомір — єдиний син короля Валорії. Проте, незважаючи на свій титул, він не був спадкоємцем престолу, бо мав старшу сестру. Вона абсолютно підходила на цю роль. Тому чоловік міг обрати собі будь-яке майбутнє. Я ніколи не сподівалася, що наш викладач буде саме він. Але, напевно, це саме те, чого він хотів.

Він окинув нас поглядом, затримавшись на мені довше, ніж на інших. Ми зустрічалися раніше, але ніколи не говорили одне з одним. Цей погляд був дивним — наче я знала його вже давно, а він чекав на цю зустріч так само, як і я. Я одразу ж відвела погляд, бо мені стало не комфортно. Було в цьому щось не правильне.

— Доброго дня, клас, — усміхнувся він. — Я радий бачити вас тут і перепрошую, що уроки не починалися так довго. Ми наздоженемо програму, - продовжував чоловік. – Багато з вас мене знають, але я все ж представлюся: я Джейкоб Драгомір, принц Валорії. Можете звати мене просто Джейк — лише рік тому я був студентом так само, як і ви. Я викладатиму кілька предметів, але для початку — «Практичне застосування дару». Викладацького досвіду в мене немає, проте я знаю, як правильно розвивати магію. Почнемо з теорії.

Теорія... Я завжди її ненавиділа. Вона здається мені безглуздою, нудною і такою далекою від реальних подій. Особливо, коли я вже знаю все, що викладають. Та й для чого воно, якщо в нас мета навчитись битись та використовувати магію для захисту. Але що ж поробиш — потрібно терпіти.

Піднявши очі, я побачила, що Джейк дивиться на мене. І замість того, щоб відчути незручність, я відчула тепле, приємне відчуття — ніби я давно знаю цю людину, і навіть довіряю йому. Щось тут було не так. Я точно не могла просто так відпустити цю думку.

Натаніель помітив, що щось тут не так, але нічого не сказав. Лише спокійно продовжив сидіти  на уроці. Однак потім він обов’язково в мене все запитає. А що мені сказати, якщо я сама не знаю?