Глава 1

- Зоріно, ти маєш стати найкращою студенткою Академії. Хоча я впевнений, що в тебе обов'язково все вийде. Ти в мене найкраща. І я говорю це не лише тому, що ти моя онучка, - продовжував повчати мене дід. - Через те, що ти дівчина, тебе скидуватимуть з рахунку. Вони не очікують військової підготовки від тебе.

Ці слова я чула чи не кожного дня від діда, адже він готував мене до майбутнього життя. І хоча не завжди мені це подобалось, та я прекрасно розуміла, чому він так наполягав.

- Ти один з найкращих воїнів, яких я тільки знаю, - продовжував він. – Така сильна та неймовірна. Я впевнений, що на тебе чекає ще краще майбутнє, ніж в мене.

Я нічого не відповіла, а просто обійняла його. Він би ще довго міг давати мені поради стосовно навчання, однак в нас мало часу. І я справді хотіла зробити це, хоча й не дуже часто виражаю свої емоції. Для мене це завжди було чимось незвичним. Маму я не пам’ятаю, та й навряд чи вона дарувала мені багато тепла. Для нас це незвично.

Але можна зрозуміти і діда. В свій час він втратив все, що в нього було. Дружину, яка померла при народженні їх дитини, а потім і єдиного сина та невістку, яку він вважав за рідну доньку. Я пам'ятаю, що батьки мами були проти цього шлюбу, адже вона мала вийти заміж за принца з іншої країни. А тато, на той момент, був простим воїном. І, не дивлячись на заслуги діда, його ніхто не сприймав.

Та їх кохання витримало ці випробування. Вони таки були разом, проте казка не тривала довго. Тому я все, що в нього лишилося. І заради того, аби він пишався мною, я стану найкращою в Академії.

- Я, звичайно, розумію, у вас тут ліричний момент. Сам тільки що прощався з татом, - почувся голос. – Але нам вже пора. Запізнення точно не властиве воїнам.

Обернувшись, я побачила свого найкращого та єдиного друга, Натаніеля Оверлука. Він мав коротке темне волосся та сталеві очі. Високий, з міцною статурою та вольовим обличчям. Ще й дуже серйозний. Завжди, коли я собі знаходила пригоди, Натаніель стійко все витримував.

Мені стало трохи легше, адже ми навчатимемося разом. І, на щастя, він захистить мене від насмішок. Хоча я і сама можу постояти за себе, проте його турбота і справді була приємною. Але якщо я буду єдиною дівчиною в групі... Сподіваюсь, що ні.

З вулиці роздався сигнал, а це значить, що нам було пора. Якщо зараз запізнимося хоч на хвилину, доведеться добиратися самостійно. Провідники тут не дуже добрі до студентів, адже ми маємо бути пунктуальними. Інколи одна секунда може коштувати ціле життя.

Ще раз обійнявши діда, я взяла валізу та вийшла з рідного дому. Натаніель ж тягнув свою і ще одну мою. Ну що, я люблю гарний одяг. І навіть зачарованої мені було мало. Воїн ж не завжди вдягнений в лахміття. Та ну і що поробити, якщо мені так хочеться. В мені все ще живе маленька принцеса з любов’ю до суконь.

На нас вже чекав Провідник, що має перенести нас в гори Хеймдаль, де і знаходиться Академія Непростих імені Андрея Драгоміра. Я в останнє подивилась на свій дім. Я повернусь на канікулах. А зараз час втілювати свою мрію.

В горах стояв туман, що приховував академію від решти світу. Кажуть, ніби він тут весь час.  Але вампірське око дозволило мені розглядіти все як слід. Вона була прекрасна. Величезна, з вежами та вітражними вікнами, але в той же час неприступна. Якщо придивитись, то можна помітити зброю та захисні заклинання. І це давало мені якесь відчуття спокою.

Не думаю, що комусь в голову прийде напасти на будівлю, наповнену смертоносними воїнами. Хоча хто його знає, люди можуть помилятися. Академія Непростих у Валорії - це жива легенда. Тут навчаються не лише вампіри, а й інші раси. Оракул сам визначає, куди відправляти студентів. І кожен мріє вступити саме сюди, адже тут віддають перевагу практиці. Але все неважливо, адже я тут.

- Готова? - спитав мене Натаніель. – Хочеш почати нове життя в Академії?

Я ж могла лише кивнути, не зводячи погляду з місцевості. Я навіть забула як говорити, адже нарешті моя мрія збувається. Батьки би мною точно пишалися. На території був доволі великий гуртожиток, зала для тренувань, а також відкрите спортивне поле.

Що ж, дуже чудово, я знаю куди буду часто приходити.. Увійшовши до гуртожитку, ми побачили багато студентів. І серед них лише кілька дівчат. Так приємно бути особливою. Все ж не часто жінки вирішують обрати шлях захисту своєї країни.

- Ви першокурсники? - перед нами виник якийсь старий чоловік із записами, а ми ж кивнули. – Ласкаво просимо в Академію. Зараз вам треба відпочити та розкласти речі, а потім почнемо знайомство. Ваші прізвища, і я вам повідомлю вашу кімнату.

- Я Зоріна Варлок, а це Натаніель Оверлук. - відповіла я.

- Добре, міс Варлок, четвертий поверх, ваша кімната 4А. Містер Оверлук - 7М на сьомому, - продовжив він, глянувши у свої папери. - Правила і розпорядок знайдете там же. Бажано нікуди не запізнюватися. І ми вас чекатимемо на традиційну вечерю.

Швидко попрощавшись, я пішла до своєї кімнати. З Натаніелем ми ще побачимось, а поки мені хотілось познайомитись з сусідками, якщо вони будуть. Наскільки мені відомо, то в одній кімнаті живе по п'ять дівчат. Цікаво, чи назбирається тут хоч на три кімнати? І чи доведеться мені жити зі старшокурсницями?

Я би не хотіла, адже сподівалась, що мені буде комфортно в Академії. Але відчинивши, я побачила свою нову сусідку. Вона була високою блондинкою з гарними блакитними очима. Від неї йшло якесь тепло, яке я раніше ні в кого не бачила.

Відчувши її запах, я здивувалась. Вона ангел, одна з тих, хто залишився в живих з цієї раси. Я лише один раз зустрічала когось з них. А от сама кімната була великою. Проте, тут стояли ліжко, дві шафи, два стола, дві тумбочки та дзеркало. До того ж, були двері у ванну кімнату. Просто, але воїни не звикли до розкоші. Хоча тут би я посперечалась.

- Привіт, - сказала вона. - Яке ж щастя, що на першому курсі буде ще одна дівчина. А то я би не витримала. Так хоч буде з ким поговорити про хлопців.