13.5

— Та ви знущаєтеся з мене… — стогне Оурен, відвертаючись, поки я підходжу до вікна, щоб відчинити його.

Дерія всміхається, перекидаючи ноги через підвіконня, й невдовзі опиняється в нашій кімнаті.

— Що ти робиш? Хіба ти не обіцяла Мей, що сидітимеш у своїй кімнаті, подалі від неприємностей?

Вона знизує плечима, так, ніби зовсім не ризикує, прийшовши сюди.

— Я вирішила, що, якщо нас використовують як наживу, ми мусимо спровокувати нападника до дій.

Мені не подобається те, з яким захватом вона розповідає про те, що збирається наразити своє життя на небезпеку. Однак я не сперечаюся. Краще допомогти, ніж вона робитиме усе сама.

— То як ми це робитимемо?

— Агов, я єдиний, кому здається, що це погана ідея? — гукає Оурен.

— Ні, не єдиний, — на мій подив, промовляє Високість, — Та зараз це найкраща погана ідея з усіх, що в мене є. Сам поміркуй. Мей сказала, що за нами спостерігатимуть. Постійно. Ймовірно й зараз слідкують. І продовжать, хай куди ми вирушимо. Ймовірність того, що на нас знову нападуть тут, у твоїй кімнаті, мінімальні. Тим паче за наявності свідків. Але, якщо ми підемо шукати Кікі, туди, де вона мала бути, перш ніж зникла…

— Вбивця цим скористається та видасть себе, — закінчую за неї я.

Дерія слабко посміхається. Беззаперечно, вона усвідомлює що це ризик. Та однаково збирається піти на це.

— Ми мусимо повернути її. Ми не знаємо де вона і що з нею. Можливо в неї немає часу. Тому треба діяти зараз.

Оурен відвертається, намагаючись стримати емоції, а тоді раптом повертається і питає:

— Ти знаєш де вона була, коли зникла?

Попри сумнів, Дерія киває.

— Думаю вона була в палаці, коли це сталося. Перевіряла покої лорда Кембета. Шукала докази. Певне він схопив її. Або ж знав, що вона з’явиться, й приготував пастку.

— Але палац — найзахищеніше місце в королівстві! — заперечує Оурен.

— Від зовнішніх атак, так, — киваю я, — Захист направлений на убезпечення палацу та королівських осіб. Кембет міг внести деякі зміни у захист особистих покоїв, і це ніхто не помітив би, адже це не суперечить безпеці палацу.

— То… Ти гадаєш вона досі там? Десь у його покоях?

Дерія знизує плечима.

— Кікі маленька, її легко заховати навіть в невеликому сховку. До того ж, навряд хтось наважиться перевірити. Можливо лорд Кембет і не успадкував корону від батька, та він досі рідний брат Його Величності. Його кімнати не обшукають без його дозволу або прямого наказу короля.

— І ти хочеш вдертися туди?

— Саме так.

— І що робитимемо, якщо нас спіймають? — питаю я.

— Удамо, що шукали кімнату, щоб поцілуватися, — пропонує вона, — Гадаю цьому ніхто не здивується, після того, як я вдерлася до твоєї кімнати просто серед ночі.

На мить в мене перехоплює подих. В горлі пересихає, й від того, як Дерія дивиться на мене, здається, ніби світ навколо розчинився.

— І тебе не турбують плітки?

— А мають? — вона м’яко всміхається, і Оурен, промовивши одними губами: “Так тримати!” — тікає за двері ванної кімнати, залишаючи нас наодинці.

— А хіба ні? Твій брат, певно, буде не в захваті.

— Вільярд не втручатиметься у мої справи, доки це не становить загрози моєму життю. Тож, якщо ти не турбуєшся про власну репутацію, скористаємося цим планом.

— Гаразд, але… Як ти плануєш відчинити двері? Ти вмієш зламувати замки? Чи знаєш де дістати ключа?

Раптом посмішка Дерії стає хитрою.

— Я знаю де дістати ключа, але він нам не знадобиться.

♕

— Звідки ти дізналася про цей хід?

Ми йдемо темним тунелем, підсвічуючи собі шлях магічним полум’ям.

Дерія тримала цю частину свого плану в таємниці, допоки ми не опинилися у палаці. Я доволі часто навідувався до Рея, тож моя поява ні в кого не викликає питань. Щодо Дерії, то вона вважається почесною гостею, тож, коли ми з’являємося у портальній кімнаті, нам ніхто не перешкоджає.

Вона тягне мене спочатку до головних сходів, а тоді далі, у бік східного крила. Тоді крадькома озирається, щоб запевнитися, що поряд нікого нема, й трохи відсуває гобелен з зображенням лицаря.

За ним з’являється ніша, в якій ми опиняємося щільно притиснуті один до одного, допоки Дерія не натискає на якийсь важіль, й в стіні не з’являється темний прохід.

— Торн показав. Ще коли я вперше опинилася у цьому палаці, — тихо промовляє вона, — Тоді я була переляканою дитиною, відірваною віл сім’ї та усього, що було мені знайомо. Ми були на балу, й Торн запропонував мені втекти. Обіцяв показати щось цікаве.

Згадка про нього досі неприємно ріже серце, однак я реагую значно краще, ніж підозрював. Можливо тому, що вона більше не недосяжна. Бо я більше не простий спостерігач.

Я тут. Поряд із нею.