12.4

♕

Сподіваюся я маю рацію.

Королеві не хочеться вірити у те, що я сказала, однак вона не може проігнорувати мої слова. Не може проігнорувати загрозу.

Та Сайрен і досі на допиті. І я не можу навіть сказати йому, що я йому вірю.

Того дня я чи не вперше пропускаю заняття не через те, що прикута до лікарняного ліжка. Просто… Вчитися, відвідувати лекції та готуватися до екзаменів чи до балу здається мені недоцільним, враховуючи усе, що відбувається.

Так, зазвичай я серйозно ставлюся до навчання та оцінок, однак… Є важливіші речі.

Я не можу навідати Сайрена. Поки що не можу. Не можу змусити Торна прокинутись. Усе, що мені залишається — це чекати. 

Як же я, крига, ненавиджу чекати!

Я не пішла на заняття, бо не могла б сконцентрувати думки на навчанні, навіть якби схотіла, але бездіяльність, безсилля? Вони змушували мене божеволіти.

— В мене є краща ідея, — раптом промовляє Кікі.

Я кидаю на неї похмурий погляд з іншого боку кімнати.

Так, знаю, неправильно винуватити її в тому, що сталося, однак вона не дала мені сховати доказ проти Сайрена. Вона повернула його до кімнати, і його знайшли. І, як не намагаюся, я не можу про це забути.

Та я однаково питаю:

— Яка?

— Піймати справжнього вбивцю, звісно! — Кікі промовляє це так бадьоро, ніби каже про прогулянку на березі моря, а не про розслідування, що, відверто кажучи, поки що призвело тільки до арешту Сайрена, — В тебе ж залишилося двоє головних підозрюваних?

Я киваю, анітрохи не поділяючи її піднесеного настрою.

— Дядько Торна та батько Калу. Але як ти собі це уявляєш? Калу досі не запрошувала нас до себе. І, зважаючи на її стосунки з батьком, навряд запросить, а щодо лорда Кембета… Я стільки часу провела в тому палаці, що ніхто не повірить, що я переплутала кімнати. Якщо мене спіймають за шпигунством, зчиниться скандал, якого ти так боїшся.

— По-перше, ти принцеса. І така жадібна мерзота, як граф Двайр, ніколи не відмовить тобі, якщо ти опинишся під його дверима, бажаючи зустрітися з його донькою. Він, певно, спить і бачить як продати її подорожче. А поки вона у формальному вигнанні у вищому суспільстві, із цим важкувато. Граф схопиться за будь-яку уявну рятівну мотузку, яку ти йому запропонуєш.

— Гаразд, — зітхаю, — припустимо, що ми дійсно вмовимо Калу поїхати з нами додому, щоб спробувати позбутися її жахливого батька. Та як щодо лорда Кембета?

Посмішка Кікі стає хитрою.

— Так, це, звісно, проблема. Якби ж ми мали когось невидимого…

♕

— То ти кажеш, що Торна отруїли, й мій батько може бути причетним до цього?

За пів години ми сидимо в кімнаті Калу. В мене не було іншого виходу, крім як зізнатися їй в усьому. І, маю сказати, вона сприйняла цю новину значно спокійніше, ніж я очікувала.

— Пробач, — я винувато втуплююся в підлогу, — Я не хотіла брехати тобі. І заступилася за тебе не через це. Так, зрештою я побачила в цьому можливість подружитися з тобою, але…

— Усе гаразд. Знаю, я не надто товариська. Я не ображаюся, — це звучить як правда, та я однаково почуваюся винною.

— Мені справді шкода. Калу. І, якщо пробачиш, я хотіла б стати справжніми подругами.

Вона відвертається до вікна, склавши на грудях руки. Я очікую, що вона загарчить на мене. Скаже нам забиратися. Однак минає хвилина, а вона і далі стоїть.

— Тобі нема за що перепрошувати. Ти захищала тих, кого любиш. До того ж, я від самого початку розуміла, що тобі щось від мене треба. Хто ж міг подумати, що мій паршивий батько впаде на таке дно?

Вона обертається. Її очі палають рішучістю.

— Я хочу, щоб він заплатив за те, що зробив зі мною. З матір’ю. І, якщо він справді причетний до отруєння Торна, то і за це також.

Кікі посміхається так, ніби анітрохи не сумнівалася, що Калу буде на нашому боці. Я ж… вражена.

Не знаю чи була б я такою ж сильною, якби була на її місці. Якби не мала ані Вільярда, ані Торна, ані подруг на своєму боці.

Так, можливо я не могла похвалитися великою кількістю друзів в академії, однак я й не мала ворогів. Мене не принижували. І, навіть якби спробували, я  мала до кого звернутися по допомогу.

— То коли вирушаємо?

Вони обидві обертаються до мене, чекаючи відповіді.

Мабуть, при інших умовах я дочекалася б вихідних. Чи бодай вечора. Але не могла. Тому сказала:

— Зараз.

♕

Кікі допомогла нам з переміщенням, тож незабаром ми утрьох опинилися під брамою маєтку Двайрів. Він був геть не величний, і явно потребував ремонту. Та ненависть, з якою Калу дивилася на його стіни, змусила мене замислитися над тим, наскільки поганим було її життя.

— Гадаєш він впустить нас? — питаю я в неї. Вона криво всміхається.

— Мене міг би не впустити. Тобі він не відмовить.