9.2

Я міг змиритися із цим маскуванням, але це вже занадто.

Сконцентрувавши магію просто під його пальцями, я з лихим задоволенням спостерігаю за тим, як той зойкає від болю й ледь не відстрибує від мене, стискаючи пальцями свою обпечену руку.

Його нетверезі товариші миттю напружуються та обертаються до мене, налаштовані вже не так весело, і я відсуваю Рена назад, стаючи між ним та нападниками, готовий розмазати їх по найближчій стіні, якщо вони не відступляться.

— Гадаю вам краще пошукати собі компанію деінде, — холодно промовляю я, пропалюючи їх вбивчим поглядом.

Та, звісно, вони ігнорують попередження в моєму голосі. Чи то через мій вигляд, чи то під дією сп’яніння, чи то від власних дурощів. Хай там як, ще двоє підступають ближче, загрозливо розминаючи кулаки.

— Ах ти погань! — гарчить перший, той, що з пораненою рукою.

— Йдіть геть, поки я готова вас відпустити. Це останнє попередження, — роблю ще одну спробу їх заспокоїти, не бажаючи лякати Рена. Та усе марно.

Вони явно хочуть отримати на горіхи.

— А інакше що?! Така смілива, га?! Що ти зробиш нам трьом, сама, дівко?!

Тц. Грубіяни. Пощастило, що на них нарвався саме я, а не якась дівчина. Хоча я б краще розібрався з ними без Рена. Не варто йому цього бачити.

Один з них розмахується, збираючись схопити мене за волосся, як раптом в його руку врізається вогняний батіг.

— А хто вам сказав, що вона сама?

Не вірячи власним очам, я повертаюся на голос Високості слідом за нетверезою компанією. Вона виглядає просто неймовірно. Ніби Богиня війни, що прийшла покарати тих, хто на це заслуговує. На щастя, вона не сама. На її плечі, зігнувши одне коліно й підперши щоку рукою сидить фея. Й, впевнений, на ній достатньо захисних амулетів, щоб витримати не одну атаку.

— А ти ще хто така?! — гарчить третій — єдиний, на чиєму тілі не залишилося опіків.

— А мене що, усі ігнорують? — ліниво питає фея, — Як грубо.

А тоді дає йому щиглика на відстані. Ще й такого, що його та двох його друзів зносить вихором повітря просто до найближчої стіни.

Після цього, щойно вони змогли підвестися, лаючись та озираючись втекли, загубившись у натовпі.

Рей миттю звертається до феї, не приховуючи захвату:

— Ого! Леді, ви що, бойова фея? Яка ви сильна та гарна! Які в вас блискучі крильця! Неймовірно! Вперше бачу фею у цій формі так близько!

Та кидає на нього оком та всміхається, певно задоволена компліментом.

— А ти певно розумниця. І теж дуже гарна дівчинка!

— Ви також гарні та сильні, леді! — каже він до Високості, — Дякую, що врятували нас!

Високість тепло всміхається Рену, присідаючи поряд з ними, й геть не турбується про те, що її сукня може замаститися пилом від дороги.

— Вони вас дуже налякали? Нічого, думаю вони запам’ятали урок і більше до вас не наблизяться. Ось, тримай!

Вона тягнеться до своєї сумки, й виймає з неї  блискучий напівпрозорий мішечок, крізь який проглядаються шоколадні цукерки, а тоді простягає його Рену, вкладаючи солодощі просто у дитячі долоні.

Брат дивиться на неї такими закоханими очима, що мені, певно, вже час хвилюватися, і не дарма. Бо не минає і хвилини, як він дякує їй, а тоді переводить погляд з Високості на фею та питає:

— А в когось з вас є наречений?

Вмить я давлюся повітрям і кладу долоню йому на плече, знервовано всміхаючись.

— Такі питання ставити ледь знайомим леді неввічливо! — нагадую я, — До того ж таким чудовим леді, що вступилися за нас.

Високість та її подруга миттю прикривають долонями губи, ховаючи посмішки. Мабуть, це питання здалося їм милим. І, якби Рен був у своєму справжньому вигляді, це мало що змінило б, проте мені все ж ніяково.

— Вибачте, — перепрошую я, — вона ще маленька. Дякую вам за допомогу.

— Не дякуйте. Ми не могли не втрутитися, — промовляє Дерія, — Це так обурливо, що вони дозволили собі так повестися з вами, ще й поряд з дитиною! Невже взагалі втратили будь-які межі?

— Декому просто треба менше пити, — бурчить Кікі, склавши руки на грудях, — Або ж не пити взагалі. А якщо в них самих родини вдома? Сором який! Пощастило їм, що не дійшло до варти, бо просиділи б у в’язниці до самого ранку!

— Леді, а ви залишитеся з нами? — питає Рен, з благанням дивлячись на наших рятівниць, — Будь ласочка?

Високість невпевнено переглядається зі своєю подругою, а тоді всміхається:

— Звісно, якщо твоя сестра не буде проти.

Відтак усі погляди схрещуються на мені, фактично не лишаючи вибору. Зітхнувши, я посміхаюся.

Рен, малий паскудник, знає, що я ніколи не можу сказати йому “ні”.

— Звісно, ми будемо раді вашій компанії, леді…

— Звіть мене просто Дері, а це Кікі, моя подруга, — промовляє Високість, і це, мабуть, вперше, коли вона дивиться на мене настільки привітно. Її очі сяють від тепла. Її усмішка щира. Вона не кривиться та не хмуриться, роздратовано поглядаючи на мене, й не намагається вколоти мене словами.