5.4

Я вирішую не чекати наступного листа від Рена, й вирушаю до палацу порталом, щойно ми з Оуреном зачиняємося в нашій кімнаті.

— Переказуй привіт малому, — всміхається він. І я зникаю в магічному вихорі.

Опиняюся, як завжди, в залі для переміщень — єдиній, в якій така магія працює. Тобто не заблокована, хоч і обмежена.

Кожне магічне переміщення до палацу пильно відслідковується для запобігання нападу. Її стіни повні магічних пасток та прихованої охорони, яку не побачиш неозброєним оком.

Мене очікувано пропускають, хоч, як я підозрюю, і пильнують, чи не зроблю я чогось підозрілого, тож я минаю залу для переміщень і крокую до коридору. А тоді прямую до західного крила палацу. Того самого, де жив і навчався Рен.

Йдучи, я не озираюся і не відволікаюся на розглядання стін палацу, картин, фресок та позолоти. Мене не цікавлять ані колони, ані вітражі з зображенням різних магічних створінь та розумних рас, ані старовинні вази.

Ця розкіш цікавить мене не більше, ніж лисого гобліна прикраси для волосся. Я хочу тільки побачити брата. Але десь на півдорозі мені заступає шлях королівський розпорядник. Старий сивий ельф, що служить вже не першому поколінню королівської родини.

Він злегка вклоняється мені. Його погляд складно прочитати, втім, я приблизно уявляю чого очікувати, й підсвідомо напружуюся, готуючись до неприємностей.

— Ваша Високосте, на вас чекали.

Прокляття. Якщо на мене чекали без запрошення та попередження, це точно недобре. Однак подітися нема куди. Залишається тільки слідувати за старим ельфом, й сподіватися, що для мене усе не закінчиться просто тут.

Звісно, я не винен в отруєнні Торна. Не маю до цього жодного відношення. Та й навіщо? Я ніколи не рвався ставати принцом з короною на голові та троном під дупою. Усе, чого я хотів, про що я думав, це щоб Рен був у безпеці.

А тепер його місце під загрозою.

Ми йдемо, минаючи коридор за коридором, допоки не зупиняємося перед знайомими дверима. Тими самими, за якими я колись підписався на все це безглуздя, гадаючи, що так врятую брата.

Кабінет Його Величності. Короля Південного королівства. Того, хто зве себе моїм батьком, нехай це слово й не має для мене жодного значення.

Розпорядник стукає, й, дочекавшись дозволу, відчиняє для мене двері.

Це зайве. Ніколи не розумів навіщо цей пафос. Ніби члени королівської родини та представники аристократії не здатні самі відчинити ті кляті двері.

Та, скільки б я не сперечався, цього було не змінити. Це не дивно, враховуючи те, наскільки давня ця традиція. Намагатися змусити людей забути про це — однаково що намагатися викопати скелю голіруч.

Не бажаючи відтягувати неминуче, я проходжу всередину, й зупиняюся, втупивши погляд у Його Величність.

Король підписує й перечитує якісь важливі папери, на вміст яких я не звертаю жодної уваги. А тоді промовляє, не підводячи погляду:

— Привіт, Сайрене.

— Ви покликали мене, щоб привітатися, Ваша Величносте? — спокійно питаю я. Не надто шанобливо з мого боку, та я ніколи не намагався стати ідеальним сином.

Підвівши погляд від паперів, король дивиться просто на мене. Так само, як і першої зустрічі, я не можу збагнути про що він думає та які в нього наміри.

Я і досі не розумію навіщо він визнав мене тоді. З почуття провини? Чи бажав таким чином прив’язати до себе Рена, як майбутнього талановитого чарівника?

Ймовірно, друге. Та відповіді я однаково не отримаю. Його Величність не посвячує нікого в свої плани.

— Не тільки. Сідай.

Він кидає погляд на крісло для відвідувачів по інший бік столу, і я займаю його. Намагаюся триматися впевнено, попри те, що маю усі причини нервувати.

— Ти, певно, вже знаєш про те, що сталося, — обережно починає він, уважно дивлячись на мене.

Я гадки не маю хто і коли міг донести це до нього, але не бачу сенсу брехати. Його Величність усюди має свої очі та вуха.

— Так. Дерія розповіла мені про те, що Торна отруїли.

Почувши ім’я принцеси, Його Величність вражено вигинає брови. Ще й так, що я не можу зрозуміти чи він це вдає, чи насправді здивований.

— Он як? Не знав, що ви спілкуєтеся.

Я знизую плечима. Його цікавість зрозуміла, адже за ті декілька років, що я провів, в ролі молодшого принца, ми з Величністю заледве обмінялися парою слів, більшість з котрих була образами.

— Ми вчимося разом. І останнім часом часто зіштовхуємося. Певен, вас про це інформували.

— Так.

Він не заперечує, і я вдячний йому за цю чесність. Тому вирішую не ходити довкола, й питаю:

— Ви покликали мене через підозру, так?

Король киває.

— Це одна з причин. Думаю ти розумієш, що наразі є головним підозрюваним з певних причин, які навіть я не можу ігнорувати.

Його голос звучить спокійно та впевнено, в ньому вчувається попередження.