3.4

— То… ти навідувала його?

Ковтнувши, вона киває й ховає очі.

— Як він?

— Він більше не вмирає, просто спить, і я не знаю коли він прокинеться. Я ходжу до нього, сподіваючись, що це станеться якнайшвидше, але пан Зіглєр не дає прогнозів.

Це зрозуміло. Якщо я правильно пам’ятаю інформацію з лекцій, вбивця скористався дуже сильною отрутою. Мабуть, навіть знешкоджена, вона встигла нанести достатньо шкоди.

— Вбивцю вже впіймали? — питаю, й вона якось дивно дивиться на мене. Ніби намагається щось зрозуміти. Якийсь час дівчина мовчить, а тоді відповідає:

— Ні. Його досі шукають. Думаю тому і не оголошують інформацію про отруєння привселюдно.

Щось є в її погляді, голосі і поставі. В тому, як вона промовляє це, що змушує мене напружитися.

— Сподіваюся ти не розраховуєш знайти вбивцю самотужки, Високість?

Я інстинктивно намагаюся підтрунити її, розрядити напругу між нами, але жоден м’яз на її обличчі не сіпається. В її очах немає ані сміху, ані роздратування. Лише відчайдушна рішучість.

Тоді я розумію, що саме це вона і збирається зробити. Вона полює на вбивцю. На того, хто досі на волі, можливо в цій самій академії. Когось, кого ми знаємо, й, можливо, бачимо кожен день.

Того, хто обов’язково повторить спробу, адже перша не закінчилася успіхом.

— Тобі не варто цього робити, — промовляю я, — Це небезпечно.

— Та невже? — пирхає вона, — А я й не знала.

Проте мені не до жартів. Я хитаю головою.

— Я гадав ти розумніша. Якщо те, що ти сказала, правда, цим вже займаються професійні маги. Вони розберуться краще за тебе. Тобі не потрібно ризикувати. Він би цього не хотів.

— Ти його навіть не знаєш!

— Я знаю достатньо. Наприклад те, що Торн тебе цінує. Це значить, що він не зрадіє, якщо ти постраждаєш через те, що вирішила погратися у слідчу.

— Це не ігри, — недобре примружується вона, — І я не дурна, я не збираюся даремно ризикувати. Але я можу знайти зачіпки, котрі значно просунуть справу уперед. Я не заважаю слідчим, а допомагаю їм.

— А вони про це знають? — я виразно вигинаю брову, насправді не чекаючи відповіді. Сумніваюся, що вона бодай когось сповістила про свої тривіальні плани.

Тоді вона підводиться, і дивиться мені просто в очі.

— Знають, якщо добре виконують свою роботу і слідкують за всім, що відбувається. А як ні, то я тим паче маю це зробити.

Я не знаю, як переконати її не втручатися у все це. Здається, Високість усе для себе вирішила, і цього не здатен змінити ніхто.

А тоді усе складається. Це і моє ім’я в її зошиті.

— Стривай, я що у списку підозрюваних? — питаю, витріщаючись на неї.

— Звісно, — вона байдуже знизає плечима, — Ти — визнаний королем спадкоємець. У випадку, якщо Торн помре, ти посядеш трон. Для тебе це вигідно.

Її слова відлунюють у моєму черепі, й мені здається, що він от-от лусне.

З точки зору логіки вона, мабуть, має рацію. В очах слідчих я маю стати першим підозрюваним. І байдуже, що я цього не став би робити. Мені усе це не треба. Ані бали, ані влада мене не цікавлять. Я погодився жити з Реном в палаці тільки тому, що мій дохід не покрив би одразу жодне нормальне житло, і через ризик повторного викиду сили.

Йому був потрібен захист. Стабільність. І я забезпечував його цим в будь-який можливий спосіб, це так. Але король давав нам достатньо. І, навіть якби раптом перестав, я ні за що не пішов би на подібне.

Та, звісно, вона цього не знає. Вона не знає мене, і навряд зацікавлена у тому, щоб це змінити. Принаймні якщо це не стосується розслідування.

— Ти не там риєш, Високосте, — кажу їй я. Й, на мій подив, вона не заперечує.

— Можливо. Твоє ім’я — не єдине у списку. Я не виключаю й такої ймовірності.

— Як щедро з твого боку.

З моїх губ зривається гірке пирхання, та насправді я її не засуджую. Якби на місці Торна був Рен чи Оурен, я б теж був готовий підозрювати будь-кого, хто має з цього зиск.

Я б зробив усе, щоб їх убезпечити. Навіть якби це означало знову повернутися на арену. Або гірше.

— Гаразд, — видихаю я, — Якщо, на твою думку, я намагався вбити Торна, хіба те, що я знаю, що я — підозрюваний, та про те, що ти ведеш особисте розслідування, не підвищує ризики для тебе?

Вона не дивиться на мене, однак я встигаю помітити, як її щоки наливаються рум’янцем від сорому поразки.

— Так, це не входило у мій план, — ледь чутно визнає вона, і я розумію, що її це справді бентежить.

Тим часом біля аудиторії збирається усе більше адептів, тож я підступаю ближче до неї, нахиляюся до її вуха, та шепочу так, щоб це чула лише вона:

— В такому разі, Високосте, тобі краще запевнитися у тому, що справжній вбивця не дізнається про те, що ти лізеш у цю справу, так само легко, як це зробив я.