1.3

— Ви знаєте що це була за отрута?

Цілитель киває, й раптом стає серйозним.

— Чорна смерть. Рідкісна отрута, особливо для наших країв. Без цього медальйона в нього не було б жодного шансу.

Так. Я чула про неї на лекціях з зіль та протиотрут. Це отрута натурального походження, добувається з залоз особливої змії, що водиться лише у Чорній пустелі, й вважається найсмертоноснішою. Хай який ти вправний, здобути бодай краплю цієї отрути, не заплативши за це своїм життям, майже неможливо. Тому, через брак матеріалу для досліджень, до сьогодні нікому не вдалося виготовити протиотруту.

Звідки ж вбивця її дістав?

Це мусив бути або хтось, в кого є статки та зв’язки, або хтось, хто особисто був у Чорній пустелі, й дістав отруту. Друге, звісно, здається аж занадто неймовірним. Та перевірити однаково варто. Якщо хтось з підозрюваних бував у тих краях, певно десь патякав про це. Адже таку круту подорож важко втримати у таємниці.

І, якщо це справді так, я про це дізнаюся.

Очі пана Зіглєра уважно вивчають мене, ніби той може чути мої думки, а тоді він знову хитає головою.

— Вам краще залишити це слідчим, леді де-Нір. Той, хто вже колись наважився забрати чиєсь життя, може зробити це знову. Це може бути надто небезпечним.

Можливо він має рацію. Можливо мені не варто ось так ризикувати. Та я просто не можу залишитися осторонь. Повернутися до звичного життя й робити вигляд, ніби усе нормально. Ніби Торн не міг померти, якби я прибігла на годину пізніше. Ніби він не лежить просто зараз у ліжку навпроти, слабкий та беззахисний.

Ні. Звісно, слідчі робитимуть свою роботу, та це не значить, що я нічого не робитиму.

Однак пану Зіглєру про це краще не знати. Бо ще докладе на мене братові.

Хоч Вільярд і король сусіднього королівства, в нього достатньо впливу і поваги навіть тут. Я знаю, що більшість викладачів докладають йому, як про мої успіхи, так і про проблеми. А участь у розслідуванні замаху на вбивство, це, безперечно, проблема.

— Звісно, пане Зіглєр, — брешу я, — Я і не думала…

Та він мене перериває:

— Леді де-Нір, я ж не перший день живу у цьому світі. Не намагайтеся мене надурити. Та все ж я сподіваюся, що в вас вистачить здорового глузду, щоб не ризикувати власним життям. Його Високість не хотів би цього. Йому не стане краще, якщо ви постраждаєте.

В цьому він має рацію. Та я не збираюся ставати черговою жертвою якогось покидька. Ні. Я — не здобич. Я — мисливиця. І я вполюю його. Чи її. А тоді віддам дізнавачам на срібній таці.

Він не піде безкарним. І не нашкодить Торну знову. Я не дозволю.

— Я вас розумію, пане Зіглєр, і повністю згодна з вами, — слухняно промовляю я. Цього разу цілитель не заперечує, тільки хитає головою, ледь чутно бурмочучи, що в його часи адепти були спокійнішими.

♕

З лазарету я йду лише перед наступною лекцією, хоч як хочу залишитися. Бо, як не цинічно, поки на койці отруєна лежу не я, це не є виправданням пропуску.

Тож, м’яко поцілувавши Торна у щоку, я обіцяю йому повернутися, прихоплюю свої речі, й біжу до аудиторії. Долаю коридор за коридором, тоді двір на шляху сусіднього корпусу, тоді сходи й… Влітаю комусь просто у груди, не встигнувши загальмувати.

Від удару на мить дезорієнтуюся, й починаю падати, як раптом чиїсь сильні руки ловлять мене, утримуючи на місці. Носом уловлюю приємні м’ятні нотки, від чужого одягу. Під долонями тепла, приємна на дотик тканина, під якою відчувається в міру рельєфний та твердий торс.

Кліпнувши, я дивлюся угору, й зіштовхуюся з палким поглядом очей кольору морської хвилі. Золотаві кучері обрамляють вродливе обличчя, нагадуючи мені Торна, й це страшенно дратує.

Ну чому ці двоє аж так схожі?

— Куди летиш, принцесо? — хрипко питає Сайрен.

Відштовхуючи його, вириваюся з непроханих обіймів, й роблю два кроки назад, люто позираючи на нього.

Ненавиджу, коли хтось акцентує увагу на моєму походженні, а Сайрен робить це при кожній нашій зустрічі, відтоді, як рік тому ми познайомилися на балу на честь дня народження Торна. І, здається, моє роздратування тільки змушує його називати мене принцесою та Високістю з абсурдною регулярністю.

Навіть сьогодні я добре пам’ятаю той день. День, коли Його Величність Емануель, батько Торна, визнав Сайрена як свого другого сина.

Я досі не можу зрозуміти та прийняти те, що він зробив це саме того дня. Невже не можна було обрати якийсь інший день для того, щоб оголосити про свою невірність матері Торна на ціле королівство?

Це скидалося на якесь покарання. Публічний прояв прихильності до іншого сина в день народження власного спадкоємця? Справжній скандал!

Усі навколо шепотілися, кидаючи погляд то на короля, то на його двох синів. Та Торн аж ніяк не показав, наскільки це його зачіпає. Ніби уся ця вистава була схвалена ним особисто.

— Усе гаразд, Дері, — сказав він мені, коли його напівкровний брат стояв на іншому кінці зали, нахабно притулившись до стіни плечем, перехрестивши ноги, й цідив найдорожче ельфійське вино з кришталевого бокалу, насмішливо позираючи на нас згори вниз, ніби усі навколо були незначними, незграбними комашками, — Тобі не варто цим перейматися.