РОЗДІЛ 1

Дерія

Мої кроки відлунюють мармуровою підлогою. Я рухаюся уперед довгим коридором з високою склепінчастою стелею, повз цілу купу портретів, що спостерігають за мною, мов мовчазні свідки, а тоді вриваюся до лазарету.

— Я мушу його побачити! — кажу, звертаючись до молодої цілительки.

Помітивши мене, вона зойкає, та підводиться зі свого місця, збираючись заступити мені шлях. Та я набагато прудкіша.

Ігноруючи її заклики про те, що я мушу зупинитися, що далі мені не можна і усе таке інше, я ледь не біжу вперед, до Торна, а тоді ледь не падаю навколішки біля нього.

Ні. Ні-ні-ні…

Він нерухомий. Блідий. Наче неживий. Вродливе обличчя викривлене від болю. Очі заплющені, довгі вії ледь-ледь тріпотять. Навіть крізь сон помітно як йому боляче. Вени чорні від отрути, що потрапила у кров, й сіткою вкривають білу шкіру. Його золотаве волосся розсипалося по подушці.

Від його вигляду моє серце стискається до болю, ніби от-от розірветься на шмаття. Пальці тремтять, і якусь мить я заледве дихаю. Але не дозволяю собі скам’яніти. Не можу. Не можна гаяти час.

Кинувшись до нього, я стягую з власної шиї медальйон, той самий, що він подарував мені на день народження, й надягаю на нього. А тоді молюся усім богам, щоб це спрацювало.

Я не можу дозволити йому загинути. Тільки не так. Тільки не зараз.

Коли вени під його шкірою трохи бліднуть, й обличчя Торна поступово розслабляється, я заледве стримую схлип. Натомість медальйон, виконавши своє призначення, темніє. На його гладкій поверхні утворюється подряпина, що стрімко глибшає, аж поки медальйон не розколюється навпіл. Тоді я ховаю його у руці, й мене накриває полегшення.

Встигла. Я встигла.

За мить тут з'явиться старший цілитель, й вижене мене, та мені байдуже, навіть якщо той поскаржиться ректору. Головне що Торн живий, і з часом прокинеться. А значить і може вказати на свого невдалого вбивцю.

А доти я подбаю, щоб жодна душа не залишалася із ним наодинці.

Поки ще є час, з моїх губ злетають тихі слова закляття, що мусить захистити його за моєї відсутності. Я ледь встигаю закінчити, як з боку коридору доноситься стукіт підборів, а тоді до мене долинає обурений вигук пана Зіглєра, головного цілителя:

— Леді де-Нір! Що ви собі дозволяєте?! Нікому не можна турбувати Його Високість, хай які ви близькі! Це може йому нашкодити!

Я проковтую власне роздратування, й бажання відповісти, що по-справжньому йому шкодить відсутність головного цілителя, коли він знаходиться за крок до смерті. Однаково це нічого не змінить, тільки дужче налаштує чаклуна проти мене. Натомість набуваю винуватого виразу, й вже не стримую сльози, хоч це й сльози полегшення.

— Вибачте, пане Зіглєр, — схлипую я, — Коли я дізналася, я не могла не прийти. Ви ж знаєте, Торн мені як старший брат. Я мусила його побачити.

Зазвичай я, звісно, спокійніша. Втім, в очах цілителя я завинила, тож не завадить натиснути на жалість, якщо я хочу і надалі провідувати Торна.

Цілитель супиться, нервово погладжуючі свої довгі білосніжні вуса, що звисають ледь не до самого його пояса, а тоді зітхає.

— Гаразд. Зроблю для вас виняток. Але лише тому, що ви — моя найкраща адептка, й я чекаю від вас відповідальності!

Дякувати кризі, хоч десь мої оцінки згодилися. І байдуже що це не профільний предмет.

— Дякую! Я не заважатиму, обіцяю! — тихо проказую я, й пан Зіглєр хитає головою, певно шкодуючи через власне щиросердя. А тоді нарешті нахиляється до Торна.

Тепер, коли медальйон подіяв, забравши на себе те, що загрожувало його життю, Торн просто спить. Він досі слабкий через шкоду, якої завдала йому отрута, однак принаймні тепер він не вмирає. За кілька днів має стати на ноги. В гіршому випадку — тижнів.

Шкода, що такий медальйон був лише один. Втім, добре, що він взагалі був. Бо я не впевнена, що пан Зіглєр зміг би йому допомогти.

За тим, як той сканував Торна, я не спостерігаю. Просто стою поруч, стежачи за тим, як його грудна клітина підіймається та опускається від розміреного дихання. Той факт, що він досі дихає, заспокоює мене. Сповільнює моє стурбоване серце.

А тоді на зміну полегшенню приходить лють. Адже хтось намагався його вбити. Хтось, хто, можливо, і досі знаходиться в академії. Гуляє між цими стінами. Й чекає доки Торн помре.

Торн, що завжди був добрим до мене. Торн, що підтримував мене з самого першого дня. Торн, що танцював зі мною, ще коли я була незграбною дитиною, й відтоптувала йому ноги. Торн, що захищав мене від кривдників, завжди підтримував та допомагав.

Я сказала пану Зіглєру, що він мені як старший брат, проте це не так. Не для мене. Для мене він дехто інший. Не менш важливий.

Сумна правда в тому, що я вже багато років безнадійно закохана у нього. Та я знаю, що він ніколи на мене так не дивився. Для нього я справді як молодша сестра. Впевнена, якби Торн знав про мої почуття, йому стало б ніяково. Він гадки не мав би як зі мною поводитися.

Та я не проти. Я ніколи не збиралася просити його про щось більше, ніж він був готовий мені дати. Я надто ціную нашу дружбу.