Глава 23

Цей оклик зупинив мене за міліметр від флаера, що промчав повз. Я так занурилася в себе, що не помітила, як вийшла на парковку. Звичка. Мене ж по Зеї Міро возив, тільки сьогодні зворотний шлях додому доводилося проїхати на громадському транспорті, Міро підкинув мене до лікарні і поїхав у справах. Дуже важливих, та на надшвидкостях. Озирнулася, роздумуючи, хто б міг мене кликати? Дрібний би подзвонив, якби звільнився.
— Іди на голос, — і цей глузливий тембр я тут же впізнала.
Рем спостерігав за мною, сидячи на величезному швидкісному флай- байку. Пневмодвигуни вже підняли машину над тротуаром, отже, зеянин збирався відлітати. І тут я... Я трохи розгубилася. Зам’ялася. 
— А ти що тут робиш? — ляпнула я, обережно наближаючись.
— Був у справах, — вимовив зеянин, — а ти? Захворіла?
У його погляді промайнуло непідробне хвилювання. Бідолаха, боїться заразитися? Нам же завтра репетирувати виступ!
— Ні, — зітхнула я, — проходила плановий огляд. Я абсолютно здорова. У мене навіть довідка є. І не одна.
І я потрясла стосом файлів у руці. І все ж, що він тут робить? Хворіє? Перевіряється? Прокрапується після веселої ночі?
— Радий, що ти здорова. — у його голосі прослизнуло щось невловимо сумне, навіть легка хрипота почулася. — То ти закінчила?
— Так.
Мені не сподобалася посмішка, з якою він відреагував на мою відповідь. Ні, усмішка була нормальною. Чарівною і відкритою. Хальмі як завжди був самою чарівністю. Це мені й не подобалося, адже ця сама чарівність діяла на мене... Не подобалося мені як він на мене діяв. Я відчувала себе мишкою перед удавом, розгубленою і... безвольною. Як щоразу перед кимось упевненим і нахабним. У мені прокидалася внутрішня ботанка. Те, що я йому сказала після польоту над Зеєю, він звично ігнорував.
— Тоді сідай. Підвезу. — і чоловік кивнув на заднє сидіння байка.
— Навіщо? — я навіть мимоволі зробила крок назад.
— Тому що нам по дорозі? — він глузливо підняв брову.
Зрозуміла, що поводжуся нерозумно. Повернулася на крок уперед. Вирівняла спину. Відкашлялася.
— А нам по дорозі? — вимовила байдужим тоном.
Він бачив мої незручність і збентеження. Вони його забавляли. Явно його веселила я, яка була нерозпещена чоловічою увагою і поводилася нерозумно і смішно.
— Тіно, я прив’язаний, — Рем показово смикнув за ремені безпеки, що перетягували талію їздця, — Обіцяю бути зайчиком і не чіплятися... Якщо сама не попросиш.
Він дуркував, але... погляд був втомленим і загубленим. Якимось порожнім. Тільки зараз помітила. Він ніби боровся із сильним хвилюванням. Я не дуже хотіла їхати з Хальмі, але й поводитися як ідіотка (тобто як зазвичай) я теж не хотіла. Не можу ж я від нього бігати постійно... Нам працювати пліч-о-пліч.
Але замість мого голосового апарату тишу розірвало надривне бурчання мого шлунка. Навіть пищання! Мерзенне й огидне, як у кульки, що здувається. Вкинуте в шлунок яблуко, залите кавою, вже розсмокталося, і чорна діра, що утворилася, вимагала нових підношень. Хальмі підняв брову. Я почервоніла, здавалося навіть пара з вух пішла.
— Ти що, не їла? — він насупився і трохи подався вперед, розстібаючи страховку.
— Їла...
— Що?
— Тобі письмово перерахувати? — я розлютилася.
Ось про своє харчування я ще не звітувала. Він хто? Правильно - ніхто. Для Зеї може й цаца, а для мене... 
— В усній формі можна, — проронив він.
І зістрибнув із мотобайка. Я схрестила руки на грудях і глибоко зітхнула. Бачить небо, я старалася. Затикала свого внутрішнього гопника як могла... Але його час настав. Якщо я не можу ввічливо послати Хальмі, то пошлю неввічливо. У будь-якому разі послати потрібно, адже нічого доброго з непосланим і нахабним красунчиком бути не може. Чого він до мене пристав? Знайшов би собі красуню під стать і дурив би їй голову.
— Я тобі файл у трьох примірниках вишлю. На сніданок, обід і вечерю. Я піду підготую табличку!
І пішла. Гордо задерши голову і прикидаючи в розумі, звільнять мене за таке хамство чи ні... 
— Вважаю за краще перевірити сам, наживо — почула я голос над вухом.
А в цей час мої ноги вже відірвалися від землі й безглуздо бовталися в повітрі.
— Пусти, — проричала я, намагаючись вирватися із захоплення, — або штовхну і зможеш брати найвищі ноти...
Він реально іржав. Усміхався, поки я безрезультатно намагалася завдати непоправної шкоди зейській демографії. Та що ж він до мене пристав як банний лист? 
— Яка ти зла, коли голодна, — насміхався він і тягнув мене до байку.
— Та що ж ти до мене пристав!!! — втомлено зітхнула я, повисаючи в його руках. — Робити тобі нічого чи що?
— Нічого, — розреготався він, поставивши мене на землю.
Розвернув обличчям до себе.
— Пазл збирати не пробував? Або вишивати? — знизала я плечима.
Сонячні промені забарвлювали його погляд у неймовірні відтінки блакиті, запалювали іскри, схожі на крижинки. І мені вартувало величезних зусиль не тонути в цьому погляді, надто відкритому й проникливому... Такому багатообіцяючому. Але я нагадала собі, що хиткі піски теж мають цілком безтурботний вигляд.
— Тіно, давай вип’ємо харфію і поговоримо. — несподівано хрипло попросив він, — Будь ласка. Раз вже ми так до речі зустрілися...
Я не знайшла в собі сили підняти погляд. Так і стояла, ледь не впираючись носом йому в груди. І чого він до мене пристав? Що йому від мене потрібно... і що він робив тут на лікарняному поверсі? Явно не мене вистежував. Невже він захворів? Думка, що Рем Хальмі хворий, неприємно дряпнула під серцем. Відгукнулася глухою тривогою.
І це його «будь ласка»... було в тембрі його голосу щось невловимо сумне. Надтріснуте. На рівні відчуттів. Я стала тривожитися сильніше.
— Мені сьогодні так потрібно хоч трохи чогось справжнього... Когось справжнього.
Прозвучало це дивно. Якось... довірливо. І дивився Хальмі з німим проханням, ніби реально боявся відмови.
— Я більше люблю каву. — втомлено відгукнулася я. — і якщо ти не будеш мчати.
Так я ганчірка. Здалася. Повелася на щенячий погляд блакитних очей. Ну нудно всепланетному улюбленцю. Повеселю. Адже це моя робота. Я працюю на благо Зеї...
— Зрозумів.
Мене ривком посадили на байк. Рем просто підхопив мене на руки і посадив на транспортний засіб немов ляльку. Потім одягнув шолом, примотав ременями до байка настільки міцно, що розлучити мене з машиною тепер могла тільки смерть... або пила. Байк заурчав і плавно піднявся над злітним майданчиком. Із ширенги припаркованих флаерів відокремився один. Даю голову на відсіч, що там сидить синьолиций Пірс. Хальмі зітхнув і опустив захисне скло свого шолома. 
— Я трішки збрехав... Ти той... потерпи, — звернувся він до мене. — ремені міцні, байк надійний... Можеш кричати.
Що? Я напружилася, але злякатися не встигла, оскільки байк почав набирати висоту, розвертаючись перпендикулярно потоку транспортного руху.А потім почав виляти між іншими флаерами, перебудовуючись ярус за ярусом. Чорний флаер повторював цей маневр. Було зрозуміло, що ми відчайдушно намагаємося скинути Пірса з «хвоста».
— Реме! Що відбувається? - хапаючись за Хальмі, вигукнула я.
Боязкість вивітрилася. Її витіснив страх і паніка, якби я могла і ногами триматися за зеянина, то зробила б це без сорому. А байк мчав уперед... Точніше вгору.
— Ми летимо пити каву. - почула я крізь свист вітру, — Без конвою...
І Хальмі обернувся, підморгуючи мені. Паралельно нам мчали поверхи міста, миготіли тротуари, засаджені сукулентами, вікна офісів і житлових будинків, балкони... небо. Я тільки відчайдушно молилася, щоб нас не викинуло в стратосферу такими темпами, але Рем різко перебудував машину, і та каменем полетіла вниз. Я навіть не зрозуміла, в який момент ми опинилися в далекому провулку одного з нижніх ярусів міста. Усі сили витрачалися на утримання залишків сніданку в належному йому місці. Це заважало мені кричати і матюкатися, тож усю дорогу я трималася за зоряного зейянина і тихо вмирала від страху.
— Ось тепер можна нормально поспілкуватися. — вимикаючи габаритні вогні, вимовив Хальмі.
Він зістрибнув із байка і стягнув із голови шолом.
— Тепер нам залишається змінити зовнішність і тікати з планети, — тримаючись за серце, промовила я.
— Не драматизуй. Скажеш, що була заручницею... Тобі повірять.
І він усміхнувся. Не так як усміхався раніше.