Глава 22

— Не ворушіться,— почувся механічний голос у динаміці.
Я й не ворушилася, лежала, витягнувшись у струнку і дивилася в порожнечу. У свій вихідний день я вирішила відпочити і пішла робити... МРТ. А як ви веселитеся у вихідні? Якщо бути чесною, то я вирішила, що якщо вже в мене тепер є розширена медична страховка, то не зайвим буде провести діагностику моєї робочої апаратури. Тобто - мене. Шуша більше не крутив мені «мультики» про своє безпритульне дитинство, але мені хотілося бути впевненою, що мої мізки в нормі і продовжують працювати в штатному режимі. І чип у них теж. Завтра в мене намічався перший робочий день з „Аймегою“ й не хотілося випасти із робочого режиму по причині незапланованих глюків. Я вже підготувала обладнання в тренувальній залі, вивчила програму пісень, залишилось тільки звести мене з хлопцями й поєднати наші вміння. Тому мені дали день на перепочинок.
— Сканування мозку завершено, — пробурмотів робот. — починаю сканування мікросхем. Можливий легкий дискомфорт.
Знаємо - плавали. Дискомфортом цей мікроскоп- переросток, що їздив по кімнаті, називав напад морської хвороби. Або мігрені. Або всього відразу. Я засопіла і прикрила очі, борючись із запамороченням. Було простіше, коли не потрібно було думати про Шушу, що сидить у сумці. Дивно, але після того, як Шуша проник до мене в мозок (зі слів Міро) домовлятися з ним стало простіше. Він, звісно ж, взявся косплеїти орден, щойно я почала збиратися в місто. Але! По-перше, із зоопарку надійшли всі потрібні документи і дозволи, включно з тим, що Шуші дозволялося жити зі мною у квартирі. А по-друге, я боялася чергового нападу у мене або у Шуші при спробі мене захистити. Зійшлися на тому, що аран отримав мою футболку, в обнімку з якою залишився лежати в коробці, а я обіцяла привезти йому якоїсь пустельної смакоти. Головне було втекти і не озиратися.
— Ваш чип абсолютно справний. Жодних поломок. У вас є конкретні скарги?
Робот допоміг мені сісти на кушетці і тепер віддано дивився на мене своїм червоним самотнім оком, а я відчувала червону крапку на лобі, як від прицілу.
— Я просто вирішила перестархуватися, — зніяковіла я.
— Похвально, рання діагностика запобігає дев’яносто відсотків захворювань, — радісно віщав робот, від’їжджаючи від мене.
— А запитання можна? — набралася я сміливості.
З машинами мені завжди було простіше. Вони не насміхалися, не дражнили. Усе чітко і згідно з алгоритмом.
— Так. Слухаю. Мій обов’язок давати консультації медичного спектра.
І він знову втупив у мене своє червоне око. Головне говорити спокійно. Ти зможеш.
— А чи можливе встановлення мислеобразів між твариною і людиною з чипом?
Робот спантеличено схилив голову вбік. Загудів. Я злякано спостерігала за машиною, боячись побачити цівку диму над його головою- сканером. Знайшла що питати!
— Дивне запитання, — ожив робот, — подібних випадків не було зафіксовано в медичній історії. Але!
Ось після цього «але» я прямо напружилася. Витягнулася в струнку.
— Деякі нижчі істоти здатні формувати зв’язки на основі емпатії. Приміром, є теорії про наявність телепатичних здібностей у собак, але вчені схиляються більше до того, що тварини зчитують міміку господарів. Серед людей теж часто формуються міцні зв’язки на основі схожого досвіду...
— Але щоб прямо візуальні образи, ні?
— У вас були галюцинації?
— Ні-ні, — я злякано зіскочила з кушетки, — це я для загального розвитку. Дякую.
Ще не вистачало, щоб мені записали наявність галюцинацій. Так я замість відповідей отримаю направлення в друдом.
— Радий допомогти, — відгукнувся механізм, — результати сканування можете отримати на рецепції. Всього найкращого.
— І вам. Гарного дня!
Він уже мене не слухав, довантажував дані нового пацієнта. Дзижчав і клацав. Машину насправді легко обвести навколо пальця, якби на місці робота була людина, то її б моє запитання насторожило. А так, мене визнали надмірно цікавою і все.
У коридорі я перейшла у «фоновий режим функціонування», занурившись у думки з головою. Адже якщо відкинути мої заскоки, то виходило, що десь у пустелі, під покровом ночі, кілька тижнів тому викинули тіло... Мертве тіло когось... А це означало, що цього «когось» убили. Ну навряд чи хтось вивозитиме в пустелю труп гаряче улюбленої бабусі... різного роду обряди - виняток. І який висновок? Піти в поліцію, маючи на руках тільки Шушу як речовий доказ - так собі стратегія. Шуша, звісно, милий і кумедний, але без вагомих доказів навіть він не приверне увагу охоронців порядку.
— Ви не знаєте де я живу? — почувся переляканий голос зовсім поруч і моє зап’ястя стиснули холодні пальці.
Я розгублено обернулася, зустрічаючись поглядом з очима вишневого кольору. Молода дівчина розгублено озиралася на всі боки, злякано сіпалась і здригалася.
— Це лікарня, — обережно відгукнулася я, ненав’язливо вивільняючись з її захоплення.
І шукала поглядом медсестру. Дівчина ніби мене не чула, дивилася в порожнечу. Тремтіла всім тілом.
— Мені потрібно повернутися додому, а я не пам’ятаю, де я живу, — вона абсолютно натурально почала схлипувати.
— Ну... Ми можемо звернутися до лікаря. Вас пошукають по базі даних...
— Кіра! — до нас кинулася літня зеянка з такими ж, як у дівчини, вишневими мерехтливими очима.
Дівчина на появу родички (схожість була явною) ніяк не прореагувала. Байдуже обернулася до неї.
— А ви знаєте, де мій дім? — пролепетала дівчина.
Жінка зніяковіла і перевела погляд на мене. Зніяковіла ще сильніше. Чужинців зеяни явно побоювалися. Соромилися.
— Вибачте, — прошепотіла пані, — моя дочка страждає провалами в пам’яті. Вибачте, якщо налякали...
— Усе добре, — я щиро посміхнулася.
Від столу рецепції вже поспішала дівчина у формі медсестри. Відвідувачі були байдужі до того, що відбувається, медики... вони всякого набачилися, двоє визирнули зі службового приміщення і пірнули назад. Штатна ситуація. Я зніяковіло відкланялася, намагаючись надмірно не витріщатися на дівчину. Страшна річ - божевілля. Якось часто я з ним стикалася останнім часом. Спочатку та дама з кактусом у день приїзду, Сімпо, ця дівчина... Ніби мор якийсь... Коридор спорожнів. Я спіткнулася, наступивши на власний шнурок, довелося присісти, щоб його зав’язати.
— Що там? — почувся голос з-за дверей.
Угораздило ж мене присісти поруч із підсобкою, де похапцем нещільно прикрили двері. Я заметушилася, намагаючись відповзти трохи далі, не змінюючи положення тіла зі шнурком у руці.
— Дівчина, пам’ять втратила... Ще.
— Дивно це, Ліл.
— Що тут дивного? Вічно ти панікуєш. Молодий — не означає здоровий. Скільки таких ось випадків.
— Раптового божевілля?
— Це для обивателів вони раптові. Просто ігнорують перші симптоми.
— Тільки в нашій лікарні такий випадок уже п’ятий за півроку.
— Не за день же!
— А раніше жодного не було...
Я продовжувала зависати під дверима, ледь не привалюючись до них вухом. Тихі кроки в напрямку дверей привели до тями і я з усього духу кинулася до рецепції. А звідти вже побрела геть з оберемком пластикових аркушів і довідок... І що ж це виходить?
— Тіна!