Глава 21

З Різою ми попрощалися в холі. Вона покрокувала кудись до сцени, я вийшла із залу в бік рубки, забрати особисті речі. Пілікнув комунікатор.
— Корпоративна лінія, — пропищав мікрофон у вусі.
Я навіть із кроку збилася, підняла руку і перевірила ще раз. Точно. Викликають. Тогай. На екрані висвітився код доступу і напрямок, куди йти. Начальство гніздилося у верхніх поверхах комплексу і пристрасно жадало зустрічі зі мною. Деякі частини мого організму напружено стиснулися від страху і невизначеності. А негнучкі ноги понесли до ліфта. Система зчитала код і потягла мене в потрібному напрямку... Наче нічого й не накоїла, а все одно боялась. А ще дуже не хотілося знову сидіти на сайтах з пошуку роботи і виловлювати мізерний підробіток.
— Дуже радий особистому знайомству, — вимовив мій наймач замість привітання.
— Спасибі, — пробурмотіла я, ніяково завмерши біля входу в кабінет. — І я рада...
Тогай трохи смикнув куточком рота і жестом запросив входити. Розгублено подумала, що так і не поспілкувалася з ним наживо, від чого в животі все скрутилося у вузол, як бувало завжди при живому спілкуванні. Тогай стояв біля панорамного вікна з видом на пустелю. Високий як більшість Зеян, навіть та ж Різа, яка вважала себе коротуном, була на голову вищою за мене.
Волосся було не фарбоване, просто темно-синє, з ледь помітними червоними пасмами біля скронь, зачесане назад і зібране в куций хвостик. Одягнений був у звичайний одяг для зеян. У хитромудрий і химерний. Гостроносі туфлі, широкі штани з чорного, з відливом, матеріалу. Ансамбль довершував сюртук із коміром стійкою, чорний, але розшитий у візерунки золотою ниткою, щось схоже на луску чи пір’їнки.
Тогай стояв, заклавши руки за спину, ніби напружено чекав мене в цій позі весь час. Потім обійшов стіл і наблизився, простягаючи руку. Я ніяково відповіла на рукостискання і допитливо глянула на чоловіка. Сдернула своє затрапезне вбрання. Тільки поруч із Хальмі я не виглядала тут як бомжик. Рем теж не тяжів виділятися. Усі інші ніби у своїй строкатості змагалися.
— Ви хотіли щось обговорити? — невпевнено пропищала я.
— І обговорити, — він усміхнувся і під лікоть підвів мене до крісла, — і познайомитися. І похвалити.
Я трохи розслабилася. Рухи Тогая були плавними і розслабленими, але погляд... Так дивитися вчать не на біржі чи в школі ведення бізнесу. У манерах мого співрозмовника було щось невловимо десонуюче з навколишнім інтер’єром. Щось швидкоплинне... те, що мій мозок зчитував, але ще не встиг втілити в зрозумілу форму.
— «Аймега» випросила вас для роботи над конкурсними номерами — це чимале везіння. — вимовив Тогай, пильно роздивляючись мене, — ви відхопили жирну здобич.
Судячи з усього, моє очманіле обличчя було дуже красномовним і без зайвих слів висловлювало все, що цими самими словами я так і не змогла висловити. Так мене назначили чи випросили? Цей пункт мене дуже цікавив, бо змінював той кут з якого можна оцінити ситуацію. І виходило що не мене штовхають в обійми Хальмі... А Хальмі продовжує тягти до мене свої хтиві руки. Тогай моє ошелешення оцінив по- своєму.
— Міро казав, що ви не були обізнані про шубізнес Зеї. — Тогай м’яко посміхнувся, сідаючи в крісло, — «Аймега» — флагман нашого шоу. Допомагати їм - це почесно. Я думаю, це завдання вам до снаги, а тому дав згоду. Тепер у вашому списку тільки одна група. Вітаю.
Я кивнула словам начальника, обдумуючи те, що відбувається. Отже, «Аймега» (читай Рем Хальмі) випросив мене як персонального візуальника для своїх номерів? Навіщо? Тобто, коли я вчора вранці грала в партизана з пакетом, Хальмі вже планував мене приватизувати? Ось чого він так на мене дивився. Посміхався. І що тепер? Мені зробилось якось нервов, а ще від чогось гаряче... Індивідуальна робота з артистом — це спілкування нон - стоп. Вечірні посиденьки... Чому мені так ніяково від цих думок? Що мені до Рема? 
— Я не впевнена, що підходжу для такого завдання, — спробувала відмовити я, — гадаю, тут повно візуальників із великим досвідом.
— Тіно, я розумію ваші сумніви, — Тогай знову посміхнувся, — але я не доручаю підлеглим справи, яка їм не до снаги.
Знав би ти про історію в клубі, у флаері... чому у мене відчуття, що історії подібного характеру будуть ще? 
— А мені вона до снаги? — сумно уточнила я.
Ясно було, що моя думка тут нічого не означає. Це зрозуміло, я найманий працівник і виконую ту роботу, яку мені доручають. Качати права — верх ідіотизму. Але мені було дивно, що для повідомлення цієї новини Тогай призначив особисту зустріч, а не вислав листа...
— Я просто роблю що вмію, — знизала я плечима.
Я професіонал. Я зможу. Я працювала з істотами і привабливішими за Хальмі. Але вони не носили мене на руках і не катали нічною пустелею... І в них не було такого пронизливо блакитного погляду в який мене засмоктувало як у вирву. 
— Ви просто врятували нас. Якщо бути чесним, — чоловік усміхнувся ще ширше. — Коли Міро бігав по моєму кабінету й обіцяв мені крутого спеца, я був налаштований скептично. Я дуже задоволений вашою роботою, міс Рікос. Я спостерігав за вами. Ви справді класний спец. І я не міг упустити нагоди сказати вам це особисто.
— Спасибі, — так і не зрозумівши сенсу цієї бесіди, відгукнулася я.
Тогай продовжував виблискувати зубами і свердлити мене поглядом. Я не могла позбутися думки, що він витріщається на мене. Роздивляється і вивчає. Чоловік простягнув руку вбік і зі стани тут же, шарудячи колесами по пухнастому килиму, вирвався побутовий робот. У його нутрі дзвеніло щось, булькало і хрустіло.
— Що будете пити, Тіно? — вимовив гостинний зеянин.
Робот зупинився і висунув зі свого нутра поличку з келихами. Там же було й відділення для льоду та крихітні щипчики для нього...
— У мене робота, — розгублено посміхнулася я, — якщо є вода...
— Сік, — посміхнувся Тогай, — ви пили сік із рослини Момо? Їх тут ще звуть Пастушими сумками...
— Я думала в них вода...
— Частково, — кивнув чоловік, — конденсат. Але ферменти рослини впливають на нього. Це смачно.
І він натиснув якусь кнопку на панелі робота. Задзвенів лід у склянці й задзюрчала рідина. За мить механічна рука поставила переді мною склянку з прозорою рідиною, що трохи відливала ліловим мерехтінням. Тогай налив собі щось, що пахло пряно і... алкогольно. Пити хотілося дуже, а склянка приємно холодила руку і дзвеніла крижинками. На смак цей сік нагадував лимонад із відтінками персика, лимона і... трави. Дивний смак, приємний, а ще він приємно холодив, ніби в сосаві була м’ята чи радше навіть ментол... Я із задоволенням присмокталася до склянки.
— Звідки ви знаєте Міро? — ліниво промовив Тогай.
Дивне запитання.
— Ми виросли разом,— пояснила я, — у притулку.
Тогай покрутив у руках келих і глянув убік. Потім знову на мене, ніби вивчав міміку та реакції. Це бесіда чи допит?
— Так... Міро казав, що сирота... То ви теж... Як шкода. А де ви росли?
Мені не подобалася ця розмова. Я дедалі більше відчувала незручність і хвилювання. Мені було неприємно сидіти під пильним поглядом смарагдових очей Тогая і відчувати себе тарганом під мікроскопом.
— На Каразі... я підкидьок, — пояснила я, — мене підкинули в лікарняний блок одного з космодромів. Я не знаю ні хто я ні звідки.
— Ах так, ви ж казали... Карага... Карага...
— Це киснева планета передостанньої хвилі калонізації. — відбарабанила я, — П’ять гіперстрибків від сузір’я Гончих Псів.
— Далекувато. Таке віддалення...
— Кажіть чесно — глухомань, — посміхнулася я. — це фермерська планета.
— Але затишна і тиха. Безпечна, — якось задумливо промовив Тогай, — Але малувато перспектив... згоден. Для амбітної дівчини мало місця.
— Справа не в амбіціях. Я просто не люблю гній.
Тогай усміхнувся. Відставив свій келих на столик. Трохи схилив голову.
— Я радий, що ви зараз копаєтеся в дротах на Зеї, а не в гної на Карназі. І Тіна... Якщо у вас виникнуть запитання, проблеми... Я відкритий для діалогу... Я дуже хочу щоб на Зеї ви почувались вільно. Як вдома. Ви заслужили визнання ваших талантів. І я не залишу вас на призволяще... Просто знай...те...
Я розгублено застигла зі склянкою у руці. Тогай мовчав і дивився на мене. Я на нього. Це була незвична пауза, наче чоловік вів якийсь діалог в своїх думках.
— Дякую, — промимрила я розгублено.
— Нема за що. Талантам треба допомагати... І це стосується не тільки артистів. Ви талановиті, Тіно. Думаю батьки б вами пишалися... Вибачте.
На столі Тогая загуркотів комунікатор і наша бесіда поспішно згорнулася. По обличчю начальства я зрозуміла, що він розраховував поговорити трохи довше, але... перед самим виходом із кабінету я встигла помітити як змінилося обличчя Тогая, коли той вирішив відповісти на дзвінок, прикладаючи палець до навушника. Обличчя чоловіка посіріло і він навіть трохи похитнувся, але вчасно взяв себе в руки... махнув мені на прощання.
Далі роздивлятися начальство було ніколи, і я почапала в зал, налаштовувати апаратуру, ошаліла від роздумів на тему, що це було. Бесіда з Тогаєм була безглуздою і непотрібною. Навіщо особисто зустрічатися зі мною? Навіщо поїти соком... як його там? Одним словом пригощати рядового співробітника? Вести бесіди? Розпитувати про дитинство? Згадувати моїх батьків, які б пишалися мною... З якого переляку Тогаю таке здалося? Я ж сказала, що я підкидьок, а тих ким пишаються не залишають на порозі як непотріб... Але Тогай так впевнено це казав.