Глава 20

— Вітаю! — Різа кинулася до мене, варто було зайти в операторську.
Я завмерла на місці, поки дівчина радісно плескала в долоньки і підстрибувала. Зеяни уникають обіймів та інших активних проявів почуттів. Рукостискання максимум. Реакція Різи була просто мегаактивною. Я озирнулася, хлопець з альфацентавра підняв великий палець догори. Ден поплескав зі схвальним виглядом. Я ні чорта не зрозуміла і глянула знову на Різу.
— Розіслали розпорядження, кого з візуальників розподілили для допомоги яким групам. Тобі дісталася «Аймега»!!!
Я майже почула як моя щелепа впала на підлогу. Я обернулася до хлопців у кріслах... А ще було не дуже приємно, що про моє призначення знали всі, крім мене... І радіють так. Було б чому.
— А що, не всіх розподіляють? — перепитала я.
Різа, продовжуючи посміхатися, похитала головою.
— Це удача,— подав голос Ден, — але ти й справді суперськи справляєшся. Ти заслужила.
Я продовжувала розгублено посміхатися й обмірковувати те, що мені доведеться продовжувати роботу в безпосередній близькості до Хальмі... Таку розгублену Різа й потягла мене в комору. Сама визвалась допомогти донести апаратуру, якої було чимало.
Ми ще стояли в коридорі, коли повз пронісся вихор зі штучних квітів. Мене залихвацько ляснули по заду і послали завзяту посмішку. Я відважила Міро стусана і показала язика. Різа за цією пантомімою спостерігала ошелешеним поглядом.
— Зла ти! — образився мій друг.
— Мені сидіти весь день, — відгукнулася я, — а ти лупиш з усієї дурі.
— Вибач, — Міро перестав шкритись і глянув на Різу.
І погляд у нього був... За всієї своєї галасливості й ексцентричності, з дівчатами мій друг був боязкий і сором’язливий. Скільки пам’ятаю його, він завжди хвилювався перед побаченнями. Ось і зараз завмер. Приосанився.
— Привіт, — якось надто тихо пропищала Різа.
— Міро, знайомся — це Різа. Різа — це Міро. Він нормальний, просто кави перепив.
Міро глянув на мене з докором. Обережно перехопив букет із паперовими квітами в одну руку. Простягнув вільну руку Різі.
— Приємно познайомитися.
— І мені, — зніяковіло відгукнулася Різа.
А я з підозрою дивилася на друга, вловлюючи дивні зміни в його поведінці... Міро мій погляд помітив. Відкашлявся.
— Гаразд, побіжу я... бувайте...
І зник за поворотом. А я продовжувала дивитися вслід другу. Дивно. Дуже дивно.
— Не знала, що ви разом, — почула я приголомшений голос дівчини.
— А? — прокинулася я від роздумів про Міро.
Обійшла Різу і шукала рубильник у коморі, щоб увімкнути світло.
— Ти і Міро, я не знала, що ви зустрічаєтеся.
Я перестала нишпорити по стінах і висунулася в коридор. Як цікаво! Або я остаточно звихнулася, або... Перевіримо?
— Зустрічаємося, — засміялася я, з-під тишка роздивляючись зеянку, — на кухні, і біля дверей туалету. Факт.
Різа насупила брови, клацнула пальцями і світло ввімкнулося. Ах так. Датчик...
— У сенсі? — не зрозуміла дівчина.
— У сенсі, що я живу в Міро... на дивані.
— Тобто ви не разом?
Мені здалося чи в голосі Різи й почула полегшення?
— Ми? Ми з дитинства разом, але не в тому сенсі, який ти мала на увазі.
Різа прикусила губу й озирнулася, ніби перевіряла, чи не з’явилася з-за рогу зеленоволоса голова. Я продовжувала висміюватися, смакуючи, як буду дошкуляти Міро на тему: «а що у вас із Різою?».
— Тобто ви не пара? — Різа навіть губи від хвилювання облизала, чекаючи моєї відповіді.
Божечки, невже в мене є шанс стати купідоном?
— Ні.
Я теж озирнулася туди, де зник Міро. Потім потягнула Різу за собою в комору. Стоїмо в коридорі як дві дурепи з молодшої школи і шушукаємося.
— А що? — усміхнулася я, — у тебе на Міро види? 
Різа почервоніла настільки стрімко, що було і їжакові зрозуміло, що ТАК.
— Ні! — запротестувала вона і прикрила двері в комору, — Я просто запитала... просто Міро тут усі знають. Ми часто бачилися в їдальні...
Яка краса! Я з усмішкою спостерігала за пунцовою приятелькою і вручила їй коробку з ретранслятором. 
— Він вільний, — зронила я.
— Що?
— Хто. Міро, кажу, вільний. У нього немає дівчини.
Я не знала, що в рум’янцю є ступінь дозавантаження. Різа набула абсолютно неймовірного червоного кольору щік.
— Не розумію, до чого ти кажеш мені це? — нервово хихикнула дівчина, — дивно, звісно, що він самотній. Він такий... Але мені немає жодного діла до цього.
— Я помітила, — відгукнулася я, підхоплюючи ще дві коробки і виходячи з комори, — просто вирішила уточнити. Ми з Міро як брат і сестра. Між нами тільки стусани й безглузді жарти.
Я вже вирвалася вперед, а Різа продовжувала стояти біля зачинених дверей комори, перетравлюючи інформацію.
— Тіно, тільки ти не розповідай йому, що я... — Різа наздогнала мене і стривожено зазирнула в очі. — Міро він... Я все розумію... Він... Ну, а я...
- Бовдур він, — підсумувала я, — і зовсім не страшний. Повір мені на слово.
Ну а що? Особисте життя Міро, а точніше повна його відсутність, проходило на моїх очах.  Кочовий спосіб життя, вічні перепрацювання і дифіцит вільного часу не сприяють романтичним зв’язкам. А Міро був гідний щастя і любові. І я підморгнула дівчині, покрокувавши далі, Різа мовчки попленталася слідом, у бік залу для репетицій.