Глава 16

— Вибач, що стала причиною твоєї травми, — Різа розгублено завмерла біля мого крісла, простягаючи коробку солодощів.
Я навіть розгубилася від такої її поведінки. Дожувала бутерброд. Узяла простягнуту коробочку.
— Ти про що?
— Я... ти ж новенька, я мала піти з тобою або замість тебе... Ще й налякала тебе своїми інструкціями...
— Різо, ти вважаєш, що якщо в мене обидві ноги ліві, то це твоя провина? — розреготалася я, — поспішаю запевнити. Це генетична особливість і вміння наносити собі каліцтва в мене з народження.
Різа трохи ширше розплющила свої рожеві очі і зітхнула. Вона виглядала збентеженою, розгубленою і трохи наляканою.
— То ти не злишся?
— Ні, звісно. І не злилася.
Повертіла в руках коробочку з підношенням. Якісь мудровані зейські солодощі. Білі кульки з якоїсь стружки. Міро іноді привозив дивовижі із Зеї як сувеніри. Але такого я не пробувала.
— Давай вип’ємо кави, — запропонувала я, — а?
— Тут у нас тільки харфій у кафетерії, — захвилювалася Різа, — кави в будівлі немає.
Я мимоволі скривилася, згадуючи смак популярного на Зеї напою. Можливо зеян цей напій і бадьорив, але мені нічого не допомагало, крім ванільного лате з льодом. Гарячі напої пити в зейських реаліях було справою складною... 
— Знаю, — усміхнулася я, — у мене термос із кавою.
Різа усміхнулася і кивнула. Ми перемістилися в закуток, де розміщувався столик, стільці і нехитра побутова техніка. Але інші колеги рідко тут їли, віддаючи перевагу кафетерію або кафе за межами будівлі. Обід він для зеян був священним і працювати в цей час заборонялося. Ця традиція мені дуже подобалася. І часу виділяли вагон.
Різа заварила свою зелену рідину, я відкоркувала термос, закинула туди льоду з апарату в кухні, залила молоком. Відкрила коробку з «цукерками», дістала ще два бутерброди. Різа поклала на стіл ланчбокс із якоюсь бордовою травою. Я скоса глянула на цей дивний набір продуктів і мені він здався мізерним. Дуже. Обід Різи нагадував водорості, але найімовірніше тут їх бути не могло... у пустелі- то.
— Це листя пустельної колючки Шикао, — помітивши мій погляд, сказала дівчина.
І присунула до мене лоточок, явно пропонуючи спробувати. Мені від народження все цікаво і тому я із задоволенням підчепила виделкою один листочок. Він був схожий на бордову широку гумку, яка зібралася «воланами» від старості й зношеності. На смак... приблизно такий самий. Ніякий. Не знаю, може це чарівні листочки, але навряд чи ними можна наїстися. Різа була не дуже високою для зейки, хоча вища за мене. Але при цьому доволі худою. Я б сказала худющою.
— Напевно воно поживне, — пробубнила я, закидаючи в чашку з кавою третю ложку цукру.
Різа на мої маніпуляції дивилася з явним жахом.
— Шикако низькокалорійний і має здатність пригнічувати відчуття голоду, — пробурмотіла дівчина.
— Тоді навіщо його їсти?
— Щоб не набирати вагу, — здивовано відгукнулася Різа.
Я, звісно, розумію, що дівчата звикли перейматися з приводу зовнішності, та й сама я кілька разів залазила на дієту. Потім все ж сповзала і йшла їсти, вирішивши, що при сидячій роботі сидіти потрібно на м’якому, а не на кістках. 
— Але ти й так струнка, — видихнула я.
— Не достатньо, — опускаючи погляд, промовила дівчина, — я ще й низькоросла... а це... це...
— Зручно? — з усмішкою підказала я, — компактні габарити спрощують життя.
Різа посміхнулася трохи розгублено і зітхнула.
— У людей інші мірки. Але на Зеї низький зріст вважається потворністю.
— Чим? Чому?
Не сперечаюся, життя у світі спин оточуючих мене дратувало, але я ніколи не комплексувала через зріст. Голова була зайнята проблемами більш нагальними і на самокопання сил не залишалося. Різа заглянула у свій лоточок, потім прикусила губу.
— За старих часів ті, хто тяжко працював і носив важкі речі - не ріс. Кістки просідали. І їсти треба було добре, щоб працювати.  А якщо дівчина була високою і худою, значить її не гнула робота і вона могла дозволити собі їсти фрукти і ягоди. Могла спокійно рости і не обростати жиром і мускулатурою. Значить вона володіла тими, хто працював...
— Аристократія  — підсумувала я.
У відповідь Різа зніяковіло кивнула. Що ж у багатьох расах побутувала ця установка, яка диктувала еталони краси. У людей свого часу в пошані була бліда шкіра, як ознака вищої крові. Щупла статура теж... Майже всі еталони краси ґрунтувалися на особливостях зовнішності правлячих еліт. АЛЕ! У період глобалізації та взаємопроникнення культур у галактичному масштабі, стандарти стали чимось непотрібним. І тут таке... середньовіччя.
— Добре хоч на цю посаду змогла влаштуватися без проблем. З моїми-то даними. Красивим відкриті всі дороги... їм можна вибрати будь-який вид діяльності.
Я відмовлялася розуміти те, що слухала. Які ще дані? Різа була симпатичною і помітною дівчиною. Темне з рожевим відливом волосся, рожеві очі, риси приємні як у більшості зеян. Вона мало чим відрізнялася від дівчат, що білозубо усміхалися мені з галографічних рекламних постерів. Вона вміло фарбувала обличчя і мала чудовий вигляд. І найголовніше, вона була крутим візуальщиком, прекрасно керувала камерами, виконуючи роботу оператора. Вона була спецом! Та за неї битися повинні були при влаштуванні на роботу.
— Яке відношення зовнішність має до професії? — все ж таки відгукнулася я, психанувши, додала ще ложку цукру в каву.
— На Зеї пряме.
І Різа помітно так зажурилася. Скрутилася над своїм силосом. Я фиркнула і підштовхнула до дівчини ті самі цукерки. Виступати із засудженням традицій іншої раси я не наважилася. У людей теж свої заскоки. У нас усі збожеволіли на спорті, тож я теж була жертвою моди, пробігаючи по п’ять кілометрів на біговій доріжці. Це на Зеї я розслабилася. Але все ж слова Різи мене трохи напружили. Тепер мені багато в чому стало зрозумілим прагнення зеян до вдосконалення себе. Якщо в тутешньому суспільстві всі так схиблені на красі, що через лапоухость не візьмуть на роботу... то я все одно відмовлялася розуміти весь цей маячний уклад життя.
Різа зніяковіла, але цукерку взяла. Смачна до речі штучка. Ніби полуниця з вершками, а потім смак розкрився ще відтінками малини, ананаса, персика... Я потягнулася ще за однією. До біса фігуру, завжди можна пробігти зайве коло, а от запасного життя точно не буде. А життя воно що? Правильно — момент.
— У пору розвиненої пластичної хірургії краса справа наживна, — пожартувала я.
Різа тут же перестала жувати і приклала палець до губ. Що? Що знову не так? Чому Міро не видав мені список заборонених тем на Зеї? Сьогодні ж його притисну до стінки і нехай випише мені всі заскоки зеян у трьох примірниках. А то тільки про погоду і моду тараторить.
— Це ганьба, — пошепки промовила Різа, — якщо дізнаються, що ти себе штучно поліпшив, то взагалі відвернуться.
— Що? — у мене ледь очі не випали на стіл, — тобто бути красивим потрібно, а зробити себе красивим не можна?
— Ні. Тільки народитися.
Мені потрібна ще одна ложка цукру. І я засипала цукор собі до рота прямо з цукорниці. У світі Землі, Пксеї та інших земних колоній люди дуже часто вдавалися до допомоги косметолога або хірурга. Кілька хвилин наодинці з роботом- хірургом і ти з новим носом, грудьми і далі. Навіть зріст змінити можна і довжину ніг. В один час був такий бум на перероблення себе, що рідня переставала впізнавати своїх родичів. Нині бум на пластику зійшов нанівець, але ось звичка зробити волосся або вії довшими не змінилася. Весело ж вранці бігати зі стрижкою під хлопчика, а до вечері наростити косу до талії. Дівчат, які захоплюються пластикою, теж часом висміювали, але це були рідкісні випадки і без явної ганьби. А на Зеї, де зовнішність виявилася головним товаром, пластика — зло... Якийсь мазохізм...
— А тим хто повз касу, їм що повіситися чи не жити? — пробурмотіла собі під ніс я і почала жувати цукерку, — маячня.
— Це правила виживання тут.
— І це всім підходить?
Різа тільки сумно знизала плечима.
— Я знаю, що в інших спільнотах інакше....
— Не так щоб зовсім інакше, але не настільки суворо. І якщо для того, щоб отримати схвалення від когось, мені потрібно намалювати собі неіснуюче обличчя, то так, на думку таких особин мені начхати.
— Ти до біса впевнена в собі, — прозвучало на мою адресу.
— З чого б це? Я?
— Ти живеш поза думкою інших, — промовила Різа, — живеш як відчуваєш. Одягаєшся, харчуєшся... Ти не фарбуєш обличчя і спокійно виходиш у суспільство в мішкуватому одязі. У тому, що подобається і зручно. 
— Мені просто лінь...
— І ти маєш чудовий вигляд. А я... я так не вмію. Мене ж засміють свої ж...
— Ти сама сказала, що тобі ні робота інша не світить, ні перпективи. То що ти втрачаєш? Якщо втрачати нічого, то який сенс знущатися над собою і жерти колючки?
— Ти не розумієш Зею...
— Це правда. Я ні чорта не розумію... 
Я продовжила гризти цукерки, запиваючи нестерпно солодкою кавою. Різа доїдала салат. Усе ж як не крути ми всі однакові, хоч і зовні відрізняємося. Вічно женемося за ідеалом, який найчастіше зібраний із невластивих для раси рис. Якийсь мазохізм вселенського масштабу. І найогидніше, що ці ідеали час від часу змінюються на абсолютно протилежні. Мене теж не оминула доля прагнення бути як дівчата з реклами... Але я погано переносила голодування, і падати в голодну непритомність із драбини виявилося не круто. З роками я прийшла до власної естетики і прагнула до ідеалу, яким була я, але кращою за колишню. Не те щоб я була повністю собою задоволена, але ставлення до себе стало кращим. Я сподіваюся.
— Можна завтра теж пообідати з тобою? — Різа відігнала мою замисленість.
Та що з тобою не так? Що за дике запитання?
— Якщо ти годуватимеш мене солодким, я сама приповзу на обід до тебе, — віджартувалася я, — і ходитиму слідом як пришита.
Різа жарт зрозуміла, я сподіваюся, засміялася у відповідь і схопила з коробки останні солодощі. У неї навіть погляд повеселішав. Ну і славно. Мені теж набридло гризти бутерброди в компанії себе самої. 
— З тобою просто, — м’яко посміхнулася дівчина, — люди простіші в поглядах на життя. Але до цього я боялася заводити з ними знайомства.
— Чому?
— Ви позасистемні, не ясно, як із вами поводитися. Не зрозуміло, який отримаєш результат...
— Я тебе засмучу, ми самі поняття не маємо, як поводитися. Тому поводимося абияк.
Різа зітхнула і змела крихти зі столу в долоньку. Потім залишок почала збирати по одній.
— Людям теж складно на Зеї. І з зеянами. Багато хто не витримує. Ден тут живе давно і швидко освоївся. А Грег усе ж не витримав. Сподіваюся, у нього все добре.
— Грег?
— Ти прийшла на його місце, — пояснила дівчина.
— А! Мені сказали, що він звільнився. Це не так?
— Так. Просто він звільнився раптово. В один із днів не з’явився на роботу. Надіслав імейл з проханням його розрахувати. Виплатив неустойку Тогаю.
— Може в нього щось сталося?
— Не знаю. Він тут друзів не мав. А в зеян не прийнято лізти в чужі справи. Він підвів компанію і заплямував своє ім’я. Це дуже погано. Недостойно... Але, думаю, у нього були вагомі причини...
Дивно, звісно, але піди знай, що трапилося в цього хлопця. Смерть або хвороба близької людини. Всяке буває. Борги. Проблеми з мафією. Не знаю, чи є вона на Зеї, але найімовірніше — так. Мафія є скрізь, тільки зветься по- різному. Думаю, у листі Тогаю Грег усе роз’яснив, просо якщо зеяни такі педантичні, то й подробиці звільнення обговорювати б не стали. А може це для Різи звільнення Грега було раптовим. Вони не дружили... у будь-якому разі хлопець виплатив неустойку, попередив. 
— Стояти або я стрілятиму!
Я ліниво обернулася до вікна рубки. Креативна репетиція? Потім усе ж таки пролунав звук електроудару, характерний такий тремтячий. Різа сіпнулася. Я засумнівалася.
— У когось номер у стилі «Вестерн»? — уточнила я в дівчини.
— Не дуже схоже.
І ми рвонули до вікна. На сцені стояв натовп артистів, мабуть, репетирували спільний вихід. Хлопці та дівчата збилися в купу, а навпроти них стояв якийсь скуйовджений хлопчина з бластерною гарматою. У сцені зяяла діра з обпаленими краями.  
— І де, трясця їх мамі, охорона? — пробурмотіла я, припадаючи до вікна рубки.
Різу від переляку ніби паралізувало, вона застигла поруч зі мною і розгублено сопіла. А на сцені відбувалася якась вакханалія. З одного боку артисти, що збилися в купку, а з іншого — якийсь худорлявий хлопець із бластером. Хлопчина вочевидь теж був зі складу якоїсь групи, про що повідомляв бейджик, прикріплений до пояса штанів. Йому що ж, провідну роль не дали і він психанув?
— Це Вайн Сімпо, — відмерла Різа, — що на нього...
Дівчина осіклася і приклала руку до щоки. Так, гаразд, непритомніти будемо трохи пізніше. Хлопець зі зброєю зробив ще один крок до натовпу, уже цілком цілеспрямовано спрямовуючи дуло бластера на дівчину в сірій сукні.
— Чому він, а не я? — пробурмотіла я, озвучуючи те, що відбувається на сцені, — якого фіга?
Обернулася до Різи. Та тільки плечима знизала і потягнулася до кнопки тривоги під столом пульта. О! Слушне рішення.
— Сімпо завжди поводився нормально, такого не відбувалося. Він не істеричний.
— Ну, може нерви здали. Дістав хтось, — знизала я плечима, — вони тут нон-стоп танцюють і співають. О! А ось і наші орли запізнілі...
Пегасці майже повним складом, із вкрапленнями зейців і ще парочкою гуманоїдних рас. Доблесна охорона вже маячила вдалині, але наближатися боялася, бо артист в істериці міг будь- якої миті шмальнути в натовп. Тут реально зараз можливе масове побоїще, а я стою як ідіотка і нічого не роблю. Он навіть Хальмі руки розчепірив і намагається прикрити дівчат, які стоять поруч із ним. 
— Я бачу вас наскрізь! Чудовиська! — закричав «стрілок» і знову пальнув... у стелю, — де мої колеги? Де всі?
Так він і весь концертний зал розкурочить. 
— Це він про що зараз? — схиляючись до вікна, проронила Різа, — він що ж, колег не впізнає?
Я теж злегка підвисла. Хлопець ніс реальну нісенітницю, і небезпечно розмахував зброєю, не цілячись ні в кого конкретно і в кожного особисто. Охорона розосередилася по залу, але так само боялася наближатися. Хлопчина відстежував кожен рух, і тут же смикався, підкидаючи зброю. От би цей придурок відвів зброю від натовпу...
— Різо, можеш перенаправити ретранслятори в лівий кут сцени? — пробурмотіла я, так само дивлячись на сцену.
— Навіщо?
— Треба, — зосереджено відгукнулася я, задумливо вивчаючи сцену.
Я трохи висунулася вище, намагаючись стати помітною для охоронця, який причаївся найближче до сцени. Помахала руками. Хоч би помітив. Мабуть, моя помаранчева маківка була дуже помітною, бо за кілька хвилин махання руками мої потуги помітив... Хальмі. Підняв брову. Охорона мене ігнорувала найнахабнішим чином. Окей! Я вказала пальцем на камери в залі, потім на придурка з бластером. А Хальмі... підморгнув? Серйозно? Він настільки впевнений у собі? Гаразд.
— Вайн, заспокойся! — почувся розкотистий голос Рема, — ти просто втомився...
Спрацювало, Вайн одразу ж переключив увагу на довжелезну особу з білою копицею волосся. Головне, щоб Вайн не зрозумів, що сигнали Рему подаю я. Хальмі трохи змістив положення тіла, розвів руки в сторони:
— Ти ж не завдаси нам шкоди? Вайн, ми ж усі виросли разом...
— Брешеш! Я вас не знаю! — завищав хлопчина, — хто ви всі такі? Що вам від мене потрібно? Чому я маю робити те, що мені кажуть?
У Вайна була явна істерика, він зривався на вереск, ошелешено озирався. Рем підняв погляд на мене в цей момент, я махнула в бік краю сцени. Якщо все вигорить, то Вайн звалиться вниз, а якщо не вигорить... Ну, повинна ж охорона хоч щось зробити?
— Спрямуй промінь за спину цього хлопця, — прикриваючи очі й фокусуючись на мислеорбазах, прошепотіла я.
— Що ти задумала?
Різа ставила запитання, але тут же виконувала прохання, камери з тихим шурхотом змінили напрямок. Це було видно з нашого «воронячого гнізда» псих зі зброєю нічого не помітив. І це було чудово. Рем ще щось говорив, бурмотів ніби заколисував і вів Вайна в потрібну точку. А я формувала мислеобраз, який ткався із силових ліній, формувався за спиною Вайна.
Важке дахання відволікло стрільця. За його спиною в повний зріст став величезний сріблястий дракон, який ледь просвічувався на світлі. Галограма тремтіла, але образ утримувала максимально достовірний. З ревом у Вайна понісся струмінь ілюзорного вогню. Як і очікувалося, той зреагував істеричним криком і спробою відстрілятися. Реакція Рема мене вразила до глибини душі.
У той момент, коли натовп артистів синхронно сахнувся вбік, Рем із силою штовхнув Вайна на підлогу, зброя відлетіла вбік, а хлопчина злякано завив, стискаючи голову руками. Охорона ожила! Перемога! Крики, крики, стовпотворіння... 
— Я б не додумалася що так можна використовувати робочу апаратуру, — захоплено видихнула Різа.
— Ну могло й не спрацювати, — зніяковіло пробурмотіла я і випросталася.
Увесь цей час я стояла зігнувшись біля вікна, вчепившись рукам у пульт. Вайна відводила охорона, навколо Хальмі юрмилися колеги, захоплено галасували, озиралися... Дівчата не без задоволення обіймали героя. А я відійшла в глиб рубки, ловлячи на собі захоплений погляд блакитних очей. Не вистачало з мене ще героя робити. Не треба, мені і в тіні чудно живеться.