Глава 15

Потрібно було повернути худі Хальмі. Я його випрала і висушила, відпарила і акуратно склала. Залишалося тільки зрозуміти, як йому повернути цю частину гардероба. Пошта? О так, це було б ефектно, але занадто заморочено. Підкинути в гримерку? Концерти сьогодні не передбачалися, а тому артисти розбрелися по тренувальних залах для відпрацювання номерів. Варіант був один - залишити згорток під потрібними дверима.
Звісно, можна було б просто дочекатися чоловіка і повернути йому худі... Але вчора я явно дала зрозуміти, що між нами нічого і ніколи не може бути. Тож матиму дурний вигляд, ніби передумала. Потрібно просто пробігтися вздовж дверей і прислухатися. Де завиває «Аймега» туди й підкинути. І я пішла слухати...
— Я не одягну це — почувся невдоволений жіночий голос.
Я все ще тупцювала в коридорі біля репетиційних залів, коли строката зграйка до остраху красивих дівчат з’явилася в полі мого зору. До остраху, бо моторошно було від реальності їхньої нереальної краси. Як? У яких клініках? Я розуміла, що це було мерзенне почуття, але продовжувала думати про рукотворність їхньої краси. Ну не можуть же всі народжуватися такими ось...
— Ти тут не головна, Лея! — відповіла інша дівчина.
Дівчат було штук п’ять, усі стрункі, високі, довговолосі. Жіноча група, назву якої я пам’ятала і... забула. Начебто Різа робила їм спецефекти на минулому виступі. А ось ту з фіолетовим волоссям я десь бачила... Дівчата вочевидь перебували в контрах, бузкововолоса стояла піднявши підборіддя, а друга, володарка волосся кольору мандарин, витріщалася на неї з виглядом досвідченого вбивці. Решта членів групи мовчки тупцювали поруч і затравлено озиралися.
— Якби не я, у вас би не було шансу на успіх. Я обличчя групи!
Обличчя потрібно було визнати ідеальне... Точно! Це випуск із нею я бачила в кафе в день прильоту на Зею. Лея Штайн... Штейн... Штойн? Не пам’ятаю. А ось це волосся і шкіру кольору вершків фіг забудеш. Тим часом пристрасті розпалювалися. Дівчата закипали. Запахло бійкою. Досвід життя в місцях великого скупчення дівчат навчив мене відчувати, коли тобі готові видерти жмут волосся або пошматувати обличчя осколком склянки. Я швидко навчилася не відсвічувати і не виглядати загрозливо для інших самок. А ось тут епіцентр конкуренції серед статей...
— Пусти, дурепо!
Бінго! Руда все ж здалася і з вереском вчепилася у волосся Леї. Решта дівчат запищали. Ті, хто бився, звалилися на підлогу... Я озирнулася в пошуках відра з водою. У притулку так розбороняли бійки. Відра не було. Бійка тривала. Сили зміщувалися від однієї до іншої дівчини... Вони просто каталися паркетом і кричали. Обслуга не поспішала втручатися. Зеяни взагалі не особливо любили втручатися в чужі конфлікти. Але бійка могла закінчиться травмами, а дивитися, як хтось когось калічить, я не могла.
— Пані! Пані! — заволала я і кинулася до дівчат, які кричали.
Спробувала відтягнути руду, але дістала стусана ліктем у груди й відлетіла вбік. Сильна зараза. Тренована. Поки я оговтувалася, потираючи забитий куприк, на підмогу прийшов Ден. Він досить вправно відсмикнув руду вбік, схопивши дівицю під пахви. Та кричала, брикалася, але вирватися не могла. Тільки бовтала в повітрі кінцівками в безсилій злобі. Бузкововолосу відтягнули інші дівчата. Я крекчучи, встала сама. Нема чого розлежуватися, у мене принца-рятувальника немає.
Лею обтрусили, руда втомилася брикатися, із задоволеним виглядом стискаючи в руці жмут бузкового волосся. У Леї з розбитого носа стікала досить помітна цівка крові. У коридорі з’явилися ще працівники комплексу. Шуму побільшало, агресії рудої поменшало. Ден відпустив зм’яклу дівчину і відійшов. І вигляд у нього був такий... Я якраз розгиналася, перевіряючи, чи не переламало мене начисто, і завмерла. Ден виглядав злим. Він відійшов від рудої, але напружені жовна, стиснуті кулаки і рум’янець на щоках... І погляд на Лею, після чого все як рукою зняло. Ого! Ден ніби прокинувся і поспішив геть. Що ж. Схоже в мого кучерявого колеги був кумир. І її ім’я було Лея... як її там.
— Бідося? — почувся над головою знайомий веселий голос.
Чорт! Я злодійкувато обернулася до Хальмі. Стоїть, зуби скалить. Звездить на всю міць. Поки я витирала підлогу у фойє, Аймега вже відспівала і вирвалася на волю. Інші хлопці з групи переглянулися, але відволікати колегу не стали. Просто пішли геть. Хальмі роздивлявся мене, сунувши руки в кишені спортивних штанів. Проста футболка, кепка, білі кучері, що стирчать з- під неї. І посмішка до вух, настільки радісна і по-дитячому щира, що я навіть розгубилася. Він виглядав як глянцева копія того Рема, з яким я була вчора... І в клубі. Ніби брат- близнюк, яким його підмінили. Та сама фігура, те саме обличчя. Тільки зараз це був веселий, легковажний хлопчина, в якому не було й натяку на того, «нічного» Рема. А який був справжнім?
— Я принесла худі, — схаменулася я і почала озиратися. Знайшла згорток, що впав на підлогу. Протерла його рукавом і простягнула чоловікові, — спасибі. Чисте. Випрасуване.
Він здивовано зігнув брову. Узяв згорток у руки. Його розгублений погляд змусив розгубитися і мене.
— Могла залишити собі...
А так можна було? Ця думка не прийшла мені у голову навіть на мить. Широта душі доступна тим, хто не знає, що таке мати одне худі в гордеробі... і коли воно і є половина гардероба. Точніше третина. Штани, худі і кросівки - це гардероб. А кепка вже надмірності.
— Це не моє. Мені чужого не потрібно, — спокійно відгукнулася я, а потім все ж не втрималася, — та й розмірчик явно не мій...
Ось воно! На мить у, здавалося б, порожніх очах Хальмі промайнула ця іскра. Єхидна насмішка. Ніби справжній Рем визирнув у розріз своєї маски. Невже йому потрібно прикидатися на публіці? Це відкриття мене вразило. Він грав...
— Короткувата? — підчепив Хальмі.
— У ділянці пахв тисне,— не залишилася в боргу я.
Рем знову посміхнувся. І я не втрималася від посмішки у відповідь. Сволота з посмішкою, здатною розтопити арктичні шапки якби вони були на Зеї. Ця зміна сталася знову. Змінився його вираз обличчя, погляд, поза... Ніби галограма глючила й оголювала реальний об’єкт. Замість тупого оскалу його губ торкнулася злегка іронічна усмішка.
— Рем! — почувся окрик.
Бац! І знову броня. Я кинула коротке «бувай» і поспішила змитися. Хальмі приєднався до колег. Я теж поскакала до свого сутінкового кабінету, намагаючись не помічати дивних поглядів у мій бік. Які шанси, що мене ідентифікують? Людину... на іншій планеті? Будемо сподіватися, що тут ще є землянки з волоссям кольору моркви. А потім згадала про те, що зараз обід і на мене чекає бутерброд... Хоч як би виблискував і вабив своєю ідеальністю білявий Хлопчик - Зірка, але він програвав сендвічу з копченою курочкою й ароматним сиром... Я покрокувала швидше.