Глава 14

— Шушо, а можна спати не на мені, а поряд? — зітхнула я, знімаючи звірка з руки.
Шуша лежав трохи вище кисті, вчепившись лапками в мою руку, імітуючи броню. Не сперечаюся — мило. Але жах, як незручно. Шуша, після того як його з силою відліпили від місця лежбища, почав шипіти і метатися по столу. А потім поповз спати до мене в каптур худі... Мого худі. Вбрання Хальмі відправили в прання.
— Не вихованець, а аксесуар, — пробурчала я і поправила лампу.
Шуша ще повозився в каптурі й затих. Почав плямкати і пихкати. Простягнула руку і погладила звірка по шорсткій голові. Потрібно буде погодувати тваринку. Можна дати їй морквину, але краще «грушу». Так я обізвала місцеву пустельну ягоду Накоргао. Так, думка про цю екзотику засіла в моїй голові і я не могла думати ні про що, крім неї. Довелося піти і взяти одну. Почистити і почати згодовувати своєму «каптуровому монстру». Шуша грушу «поглинав» із завидним апетитом.
На столі лежали інструменти для ремонту, лупа, щипці і... понівечений чип. Вирішила вранці ще раз розглянути свою знахідку. Може, помилилася.
— А що ти робиш? — підкрався до мого робочого місця Міро.
Прокинувся? Уже? Поспавши три години зеянин був свіжий як огірочок і сповнений сил для нових звершень. Як він це робив не знаю, але пари годин сну вистачало Міро для повного відновлення. Він лякав мене цією навичкою з самого дитинства, але після обстеження медиків і психіатрів у притулку вирішили, що хлопчик просто такий... Везунчик. Це й допомагало Міро бути настільки працездатним і продуктивним. Ось і зараз у нього було кілька годин на відпочинок і душ, щоб потім знову летіти на роботу.
Міро плентався будинком у своїй улюбленій піжамі в горошок і був абсолютно розслаблений. Навіть і не скажеш, що це зеленоволосе чудо в білих пухнастих капцях- зайчиках і з бутербродом у руках — це невгамовна машина з вбудованим вічним двигуном. Я ось уже три чашки кави в себе залила, щоб відкрити хоч одне око. Як оманлива зовнішність часом.
— Паяю, — збрехала я, щоб не заглиблюватися в подробиці свого дивного заняття.
— Ой, а мені б тут...
І Міро спритно запхнув залишки бутерброда в рот і кудись поринув. Не до добра це. Знайте, зарубайте собі на носі і ще десь теж, що ніколи не можна казати друзям і знайомим, що ви знаєтесь на ремонті чого б то не було. Набіжать. Затопчуть. Задовбають.
— Мір! Принеси мені яблуко. Зелене, — прокричала я вслід другові, — а краще два.
Почувся тупіт, який перемістився в кухонний блок. На стіл лягли два зелених яблука... Хоча дивно, я люблю більше червоні. А зараз зелених захотілося.
— Ось, — і наступним Міро простягнув мені свій планшет.
Міро любив користуватися цією допотопною штукою як записником і довідником і тягав цей мотлох із собою всюди. Я давно вже шипіла на цей шматок застарілих мікросхем і тихесенько молилася про його якнайшвидшу смерть. Закинула яблуко в каптур, звідки тут же почулося задоволене бурчання. Міро глянув на каптур, на мене. Зітхнув.
— Ти можеш його полагодити? — уточнив Міро — він чомусь перестав працювати.
Так. З якого переляку він перестав працювати? Чи не тому що він був старий як світ, а ще його періодично упускали. Сідали на нього... топталися по ньому... Нелегка доля була у цього прилада.
— А ти його не упускав?
— Упускав, але...
І Міро здивовано глянув на свого помічника. І справді, адже кидав же раніше і нічого. З каптура випав огризок. Ось це апетит! Не звір, а бобер.
— Справді і чого він не працює? — посміхнулася я.
Водночас взяла затертий прилад до рук і глянула на скло ближче до лампи. Це не монітор... Це руни якісь! Міро що, замість пальця каменем по ньому ялозив? Монітор перетинала здоровенна тріщина, дбайливо заклеєна скотчем. Ну хоч не пластиром і то добре. Міро любив лагодити техніку пластиром...
— Але він не сильно вдарився... — зітхнув зеянин.
— А тріснув виключно під впливом твоєї харизми... Угу.
Я розкрутила корпус і без подиву констатувала те, що лагодження виллється у більші витрати, ніж купівля нового товару.
— Простіше новий купити. — підсумувала я.
Попутно підняла з підлоги огризок і віддала Шуші друге яблуко.
— Але я цей люблю, він кльове. Може спробуєш?
— Міро, я тебе теж люблю і ти теж дуже кльовий, — зітхнула я, — але якщо ти помреш, погодься, дивно буде тебе відкопати і намагатися оживити. Колишнього ефекту не досягти. І ти продовжуватимеш глючити... Може навіть сильніше, ніж раніше.
Міро зітхнув і знову поплентався до холодильника заїдати стрес. І куди воно в нього все лізе? Худий же як богомол. Міро почав гриміти посудом, а я повернулася до вивчення чипа. Ось чим його так понівечило? Коли прилад здувало від перегріву або ще якихось внутрішніх глюків, він мав інакший вигляд. А цей мав явні механічні пошкодження... Цікаво, а його так вигнуло поза чиєюсь головою чи ще в ній? І що стало причиною? Я обережно потерла червоний наліт на чипі. Під пальцями відчувся рельєф гравіювання... На стіл шльопнувся другий огризок.
— А безвідходно харчуватися ти не міг би? — зітхнула я, прибираючи сміття в кошик.
Шуша заурчав у відповідь і висунув із каптура голову.
— Не заважай, — відмахнулася я від звіра.
Шуша зник. Я трохи нахилила лампу, беручи в руки лупу. Точно гравірування. Серійний номер. І це дивно, адже на утилізованому обладнанні серійний номер затирався, щоб відрізнити робочу техніку від неробочої. А нейрочип це вам не болтик із гайкою. Але з того, що чіп був роздутий і понівечений, інформацію з нього вилучити було б не можливо. Він точно не робочий і в такому разі слід було спиляти маркування...
— Найімовірніше, це просто сміття, — зітхнула я, — просто хтось забув спиляти маркування, ось і все.
Але все ж обережно загорнула в шматочок серветки і поклала в сумку. Спитаю на роботі, може, хтось загубив. Хіба мало чому він там валявся. Не сам же прийшов і ліг на підлогу. Виховання не дозволяло мені привласнити чужу, нехай навіть зіпсовану річ. Викину, якщо дізнаюся, що нікому воно не потрібне... Або не викину. Була в мене слабкість до всякого роду залізяк, нічого не могла із собою вдіяти, збирала всяку блискучу дурібноту, потрібна вона була чи ні. Кай бурчав постійно з приводу дротів, чипів та іншої нісенітниці, якою були забиті ящики мого столу.
Хоча... я знову дістала чіп і зайшла на один з інженерних сайтів. Що я втрачаю? За запит же не б’ють у ніс? Інформація відкрита так що...
І я зайшла на один із міжгалактичних сайтів реєстрації нейропрограмістів. Вбила серійний номер чипа. Заповнила потрібні графи... На екрані висвітився напис що дратував до зубовного скреготу : «Ваш запит направлено в обробку, відповідь надійде через...»
— А я можу дізнатися, що в тебе з Хальмі і як це все закрутилося? — нахиляючись до мого вуха, промовив мій зеянин.
Я ненавиділа цю звичку Міро, коли він підкрадався зі спини і лякав своєю появою. Згорнула вікно сайту й обережно сунула чип знову в кишеню. Ще розпитувань від Міро мені не вистачало.
— Нічого немає, — пробурмотіла я, продовжуючи ритися у своїх «скарбах», — він просто вирішив запропонувати свою допомогу. Хвилювався про те, що я впала...
Міро розвернув моє крісло до себе, продовжуючи нависати всім своїм зростом.
— Це про той випадок із вентиляцією? — зігнув брову Міро, — Так час минув. Чого це він зараз сполошився...
— Я знову впала, — довелося визнати.
Міро багатозначно на мене глянув. Сама розумію що прозвучало це по- ідіотськи. Ну я така яка є... Бідося.
— Коли?
— Учора. Вдень. Зі сходів. А Хальмі йшов повз і довів мене до медпункту.
Міро глянув на мене вже зло. Насупився й одразу ж став серйозним, ніби був старший у нашій компанії, а не навпаки.
— А чого ти мені не сказала?
Я багатозначно подивилася на друга:
— Ти б мене до інсульту довів розпитуваннями.
- Логічно... І що з Хальмі?
Якщо Міро хотів щось дізнатися чи отримати, то зупинити його не міг навіть метеоритний дощ.
— І нічого. Доніс до медпункту...
— Навіть доніс?
Міро скорчив неприємну пику й усміхнувся. Я показала другу язика і насупилася.  Те, що відбувалося, було для мене загадкою. Я бачила зейських дівчат, артисток і себе в дзеркалі вранці, вдень і ввечері. Мій зовнішній вигляд хоч і не розлякував оточуючих, але явно дуже сильно поступався тим, хто оточував Хальмі більшу частину часу. Я ніколи не вирізнялася популярністю серед хлопців.
— А потім проїжджав повз і побачив, як я синію на сходинках концерт холу, — байдуже промовила я, — Запропонував підвезти.
— Це в якій же позі ти перед ним упала, якщо мужик так перейнявся... що доніс до медпункту і додому відвіз?
І Міро з агресією акули вгризся у свій бутерброд жахливих розмірів. Цікаво, якщо я його зараз стукну по кумполу лампою... Який шанс що це спишуть на афект?
— Вирішено, завтра їдемо в магазин, — заявив зеянин із набитим ротом, — Почати життя з чистого аркуша і не мати розпусної білизни це ненормально.
Цікаво, може в Міро десь усе ж таки є вимикач? Ну не може бути гуманоїд настільки активним із самого ранку! Ще й настільки доставучим. Чому до нього в комплекті не йшов пульт із кнопкою зменшення звуку й активності? Зараз би перевела в беззвучний режим і...
— А нормально що ти так багато дбаєш про ступінь розпусності моїх труселів? — втомлено уточнила я.
— Сонечко, — Міро гиденько усміхнувся, — ти тут нове життя починаєш. Без мереживних труселів тобі ніяк. Це предмет першої необхідності нарівні з кисневим балоном.
Знала я, що мені ця послуга Хальмі відгукнеться. Молилася лише про те, щоб мої фото не з’явилися в ранкових новинах із провокативними заголовками... Журналісти про мене не дізналися, а от від Міро мене вже ніхто не врятує.
— Мережива мені натирають, — буркнула я і почала складати все своє барахло, розкидане по столу.
— Їх надягають, щоб незабаром зняти, — зітхнув мій друг, - дурепа. Усе вчиш тебе, а все одно одні двійки...
Сьогодні він був незатикаємо балакучий і нестерпно цікавий. Але доводилося терпіти. Друг усе ж таки... і кримінальний кодекс забороняє вбивати. Тому я взяла пульт від телевізора і врубила новини. Голосніше. Заглушуючи нові словесні виливи Міро. Якраз погоду передавали. Я попленталася у ванну зі стопкою чистого одягу в руках. До магазину все ж потрібно, адже якщо я ще кілька разів з’явлюся на службу в одязі, який носить Міро, поповзуть непотрібні чутки. Мені пофіг Міро теж, але все ж плітки вміють мутувати і піди знай у що виросте ця безневинна фантазія. Наші стосунки з Міро завжди були платонічними і ніколи навіть не намагалися вийти за ці рамки. Ментально ми були братом і сестрою і цей факт не змінювало навіть те, що ми різних рас. Але оточуючі про це не знають. Як не знають і того, що ми живемо разом... От і не потрібно афішувати.
— Найближчими днями потоки повітря змістяться, насувається циклон. Можливі грози по всій західній півкулі, — проспівала дівчина з телевізора — враховуйте це, плануючи далекі поїздки. Утримайтеся від поїздок за межі міст і селищ... Перебувайте в радіусі дії захисних заслонів.
Дивно що вони так бояться дощу.
— Адже після дощу стане легше, — прокричала я другові й стусаном відчинила двері в душову. — чого від нього ховатися?
Чистити зуби і спілкуватися було веселіше. Переодягнуся пізніше. Міро посмикав себе за одну із сережок у вусі й насупився.
— Просто під час гроз бувають піщані бурі, — пояснив він, — тож бажано вулицею не вештатися. Але про бурі попереджають. Частіше такі повідомлення для підстраховки.
— Коли ми прилетіли на Зею, теж ішов дощ, але бурі не було...
— Дощ. Не гроза, — пояснив Міро.
— Але ми ж у місті...
— Але маска не завадить. Я вже купив тобі. Хіба мало куди життя занесе. Учора он ледь не змерзла на холоді. Та й бурі різні бувають. Не завжди заслін спрацьовує.
На Пксеї умови життя були тепличними, на Каразі теж, а за мого сидіння в чотирьох стінах уміння збиратися на вихід дуже швидко атрофувалося. Природа Зеї була для мене все такою ж загадкою, і я ніяк не встигала підлаштуватися під цей чортів клімат.