Глава 13

Я трепетно притиснула до грудей Шушу і глянула у вікно. Флаер летів із колишньою швидкістю і на колишньому місці, дотримуючись курсу. Те, що пропонував Хальмі, було дуже цікавим, захопливим і хвилюючим. Але не логічним. За логікою, я мала вийти з його флаера ще на самому початку цієї подорожі. Керуючись логікою я будувала своє життя з Каєм і що? Як там казав Міро? Іноді потрібно просто плисти за течією? І що мені зробить Хальмі? Навряд чи відвезе в пустелю і розчленує.
— Тільки якщо закопати в пустелі надумаєш, заривай усі пакетики поруч, — зітхнула я. — а то поліція потім по спеці тягатися буде... ще й не все знайде. Шкода людей на копійчаній зарплаті.
Хальмі розгублено глянув на мене. Я чарівно посміхнулася. Так-так твереза я ще більш відбита.
— Я так схожий на маніяка? — підняв брову Рем.
— На них ніхто не схожий, — розвела я руками.
Хальмі почав сміятися. Від усієї душі, закинувши голову назад.
— Бідося, ти просто неповторна. Розчарую тебе, — відсміявшись, заявив Рем, — Закопувати тебе в планах не було. Сьогодні останній день, коли можна побачити міграцію пустельних істот. У вас щось схоже називають «метелики». Думав тобі сподобається. Вони в нас незвичні.
Метелики в пустелі? Я задумалася. Строкаті крила, ніч... Я люблю метеликів. Це дивовижні істоти з блискавично коротким життям. Символ переродження в багатьох культурах...
— Хочу, — рішуче заявила я.
Чоловік кивнув і перевів флаер у режим ручного керування. Машина лягла на крило і заклала крен убік, йдучи з льотних смуг. Міські вогні невблаганно віддалялися, розчинялися в промерзлій темряві. Місто згасало як маяк, і звідусіль навалювалася темрява, що розбавлялася світлом прожекторів флаера і тьмяним мерехтінням зірок у небі. Пустеля обпалювала флаер холодом і його обшивка вкривалася тонкою памороззю, яка одразу ж танула, перетворюючись на пару.
— Дивись туди, — Хальмі вказав мені рукою в потрібному напрямку.
Далеко попереду в непроглядній темряві розливалося море... Я моргнула і трохи присунулася до вікна, намагаючись розрізнити що там унизу. «Море» блищало і переливалося сріблястим кольором, тремтіло, “хвилювалося”, жило.
— Зараз, — він трохи потягнув за штурвал і спрямував флаер униз. — загадай бажання, Тіна Рікос.
Тисячі блискучих вогників піднялися в небо. Крихітні істоти, що нагадували зовні крилатих риб зі світними тілами. Крихітні не більші за наперсток за розміром. Вони м’якою хмарою піднялися вгору, варто було флаеру пролетіти над ними. Загуділи, зашуршали лусочками й оточили літальний апалат блискучою хмарою. Ми виринули з цього вихору в темряву, ніби з морських глибин, а внизу все ще чувся трепет тисяч крил.
— Вау! — завищала я.
Хальмі тільки розсміявся, відкинувши голову назад. Я хіба що не лопалася від емоцій, що роспирали мене. Навіть обернулася назад, роздивляючись мерехтливі плями у вікно, розташоване в торці флаера. Флаер знову лягав на колишній курс, смуга нашого руху накладалася на траєкторію закладеного в комп’ютер маршруту. Навігатор пролаштовував курс, автопілот узяв керування на себе. Мій співрозмовник спостерігав за моїм припадком захоплення з мрійливою посмішкою, повернувшись усім корпусом до мене і впираючись ліктем у приладову панель.
— Сподобалося? — уточнив Хальмі.
— Так, — я з посмішкою від вуха до вуха відкинулася на спинку крісла. — Це було... ух... просто вау!
У мене відмовила та частина мозку, яка відповідала за нормальну мову. І за логіку. І за обережність. І за... Тож пропустила момент, коли обличчя Хальмі опинилося надто близько. Небезпечно близькі мерехтливі очі й абсолютно гіпнотична усмішка. Про що я тільки думала? Тут на алкоголь не спишеш. Хіба що на гіпноз. Дихання обпекло щоку, Рем мружився як кіт, його пальці торкнулися мого підборіддя...
— А я вже вирішив, що придумав ту дівчину з клубу, — прошепотів він мені в губи, — навіщо ти її ховаєш, Тіно?
Мені було важко дихати, мерехтіння в очах чоловіка стало яскравішим. Мене ніби у вир засмоктувало... Але так не можна. Не правильно. Нічим хорошим така поведінка не закінчиться. Для нього це як спорт. Для мене — знову прощатися з насидженим місцем і звичним життям. Я притиснула долоню до губ чоловіка. Рем примружив очі, але не відсунувся, я шкірою відчувала його посмішку.
— Я думаю те, що було... було помилкою. — тремтячим голосом вимовила я.
— Мені так не здалося. — вимовив він, трохи відсторонився, але продовжував сидіти надто близько, впираючись руками в сидіння мого крісла.
Він не тиснув, не насідав. Просто дивився спокійно й задумливо. І посміхався. Святі небеса, він усміхався як темні ангели на старовинних картинах. Суміш спокою і спокуси.
— Це все алкоголь. — пробубнила я, ніби виправдовувалася.
Брехала. Йому брехала. Собі брехала. Але якщо мене так розмазує тільки від спілкування з ним, то що буде, якщо я піду далі?
— Ти ж твереза. — Рем глузливо зігнув брову, — Чи ти п’єш на роботі?
— Ти зрозумів про що я. — зітхнула я.
— Тобі не сподобалося?
— Метелики були чудові. — я нервово посміхнулася і глянула у вікно, — Але на цьому й закінчимо. Гра в незнайомців себе вичерпала.
Я чекала спалаху люті. Образи. Кай завжди метав блискавки, варто було піти проти його волі.
— Зея велика. — Рем розслаблено махнув рукою в бік вікна, — Тут не тільки метелики. І ми можемо вже не бути незнаомцями...
— Знаю. Але цієї поїздки достатньо.
Господи, куди ж подітися від цього погляду. Пропалюючого, гіпнотичного.
— Але чому? — він не розумів причину моєї відмови.
Звісно. Йому, мабуть, ніколи ще не відмовляли. Та я сама трималася з останніх сил... Але.
«Тому що я не хочу знову перетворювати своє життя на руїни» : — промайнуло в голові.
— Я не хочу втратити місце на роботі. — в слух вимовила я. — Я не можу дозволити собі дурниці... Будь ласка. Я хочу додому.
Він не відповів. Мовчки опустив погляд і відсторонився. Натискання точки на приладовій панелі і флаер набрав швидкість. Пауза тягнулася як смола, що засихає, мені було соромно, боляче і... гірко.
— Кінцевої точки маршруту досягнуто, — чемно відзвітував автопілот.
Запалилося світло в салоні флаера. Затих мотор. Клацнуло блокування дверей.
— Дякую. Гарного вечора, — прошепотіла я, вискакуючи в морозний нічний морок. — Гарного тобі вечора, Рем.
І ледь не скорчилася від холоду. Обійняла себе руками і припустила в бік будинку, що виднівся вдалині. Головне швидко рухатися і тоді не холодно... А пара з рота? Ігнорувати! Шуша жалібно запихтів у сумці. Холодне повітря «кусало» за голі руки й щоки. А потім мене ривком зупинили, попутно загортаючи в щось тепле. Я почала брикатися, але звук блискавки, що застібнулася, відвернув увагу.
— Тіно, я ж тебе не з’їм, — почула я голос зеянина над головою, — помирати на морозі зовсім не потрібно...
Я виявила себе загорнутою в безрозмірну чоловічу толстовку. Рукава так і залишилися бовтатися з боків, руки були затиснуті одягом. Рем розвернув мене до себе, трохи притримав за плечі.
— І все ж таки я з тобою не згоден — промовив Рем. — усе це було чим завгодно, але не помилкою. Це тебе й лякає.
У горлі пересохло від хвилювання, але хтось має поставити крапку. Він не вгамується. І він був апсолютно правий. Щось керувало нами, але чудес не існує, і в реальності казки не втілюються.
— Реме, таким як ми не по дорозі, — промовила я. — це очевидно. Ми надто різні. Ти ж сам все розумієш.
У його погляді щось змінилося. Він ніби згас. Ніби там вимкнули світло.
— На добраніч, Тіно, — хрипло прошепотів він і розтиснув руки.
Я ніяково посміхнулася і поспішила до будинку. Озирнулася. Хальмі стояв біля флаера, поклавши підборіддя на складені руки на дах авто. Неонове світло від вивісок лилося на нього, акварельними плямами окреслюючи широкі плечі й неслухняні кучері. Тінь падала на обличчя і ховала риси, тільки строкаті відблиски відбивалися в його очах.  Помахала й пішла далі.
За спиною знову спалахнули вогні флаєра, які освітили мені дорогу. Ми з Шушею в безрозмірній толстовці, рукави якої сягали моїх колін, потопали додому. Бадьоренько так потопали. Підстрибцем. Це не давало відморозити ноги в тонких кедах. Флаер полетів, коли я вже відчиняла двері під ’їзду. Додому я повернулась у якомусь непевному стані. Я не брехала Рему.  Цей хлопець подобався мені все дужче, але таким різним істотам не судилося бути поруч. Піщинка згорає в атмосфері планети. Метиори крутяться навколо Юпітера, але не стають його частиною. Тому краще мені триматися подалі від Хальмі... інакше ризикую застрягти на його орбіті довіку.