Глава 12

— Ви не таксист, — брякнула я.
— Я в курсі, — відгукнувся Рем.
За вікном флаера з’явилася моторошного вигляду синьошкіра фізіономія.  Синя шкіра, червоні очі й гори м’язів. Голова повністю лиса, роздвоєний язик... Ну хто це міг бути окрім як житель сузір’я Пегаса? Уміння пегасців ламати кістки, зуби і більш міцні предмети знали всі. Через постійні громадянські війни в рідному сузір’ї, пегасці розлетілися по всій галактиці. Улюблений вид діяльності — найманство всіх видів. Армія, охорона... не зовсім законна діяльність... Я подумки стиснулася і помолилася за упокій... себе.
— Вільний, Пірсе, — махнув рукою Хальмі, — це свої.
Пика покосилася на мене і зникла. Я мріяла ввібратися в оббивку крісла й уникнути продовження цієї ганьби, але ретируватися все ж треба ніжками... у двері.
— Я теж того... піду.
Відчинила двері флаера. В обличчя пахнуло холодом. Навіть морозом. Загудів обігрівальний модуль у флаері. Хальмі зітхнув і, нахилившись, зачинив двері.
— Можеш і тут почекати, — промовив чоловік, — там ти замерзнеш.
— Добре, — проблеяла я і склала руки на коліна.
Старанно уникала дивитися на Хальмі. Дихала. Вдивлялася у вікно і чекала на своє таксі. І де ж воно? Напади боязкості зі мною й раніше бували, але такі сильні не часто.
— Учора ти була більш товариською. — почула я голос Рема. — ти точно сьогодні нічого не відбила?
Краєм ока побачила як він змінив позу, сперся на штурвал ліктем і підпер долонею щоку.
— Я сьогодні твереза. — змушена була визнати я.
Рем подавився сміхом. Я обливалася холодним потом. Шуша спав. У руках моїх ожив комунікатор. На моніторі висвітилося фото Міро, зроблене ще за тих давніх часів, коли мій друг не був схожий на новорічну ялинку ні кольором волосся, ні кількістю аксесуарів.
— Так, — обережно вимовила я в мікрофон.
Хальмі тактовно повернув голову від мене до вікна і задумливо побарабанив пальцями по штурвалу.
— Крихітко, схоже тобі теж доведеться спати стоячи, — почувся голос Міро, — таксі відписалося, що виклик скасовано через ускладнення в парку. Я спробую викликати інше, але ти повертайся в будівлю, а то околієш там стояти.
Міро кричав у динамік за своєю звичкою, ніби я була глуха. Він завжди був гучним, але в тихому салоні флаера його голос звучав дуже виразно. Я не встигла відповісти. Хальмі абсолютно нахабно вихопив прилад із моїх рук і спокійно промовив у слухавку:
— Не замерзне. Усе під контролем.
— Це хто там? — насторожився Міро.
— Хальмі, — відгукнувся хлопець, — вважай, що таксі приїхало вчасно.
І без зайвих слів хлопець завів мотор мобіля. Міро затих. Я... я щось перестала керувати ситуацією. Мене на Зеї останнім часом кудись везли, несли, везли... Потім прийшла до тями і висмикнула з рук Хальмі мій комунікатор. Що це за витівки?
— О, чудово. Відбуксуй нашу леді до дому. Спасибі, — вигукнув Міро, — Бувай, Ті.
І дав відбій.
— Вбивай адресу, леді — Хальмі розгорнув у повітрі панель навігатора.
— Не потрібно, — пробурчала я, — я таксі викличу... Я почекаю.
Хальмі дратував своєю самовпевненістю. Він поводився так, ніби... ніби...
Ніби він тут головний. Ще й харизмою своєю красувався, виблискуючи білосніжними зубами та сяючи бірюзовим поглядом. Дратував.
— Спати стоячи весело, але незручно, — розсміявся Хальмі, — вбивай адресу, Бідося. Я хоч буду спокійний, що ти дійшла до дому без втрат. А то знову звалишся десь.
Я на його думку зовсім дурна? Хоча... згадала якою він за цей час мене бачив... Мовчки вбила адресу.
— Якщо вам нема чим зайнятися після репетицій, то...
— Куди ж я поїду після того, як ти стояла синього кольору на сходах, — труснув волоссям хлопець, — ти ж мені тепер спокою не даси. Совість загризе. А околієш, ходитимеш за мною примарою.
І знову підморгнув. Павич. Самовпевнений нарцис... Хоча, якби від мого вигляду непритомніли всі баби від малого до великого, я б теж зазвездилася. Я читала коментарі під фото Хальмі... множинні оргазми в письмовій формі.
— До мене можна на ти і просто Рем. Ми стільки пережили разом, що суббординація вже зайва.
Де і в яких інститутах вчать так посміхатися? Широко, білозубо, відверто і весело. По -дитячому. Ямочки на щоках і блиск в очах. Від цієї посмішки захотілося посміхнутися у відповідь, точно так само абсолютно по -дитячому показуючи всі тридцять два, не замислюючись над тим, який ти маєш вигляд. І мене почало затягувати, як піщинку на орбіту планети. Цей мерехтливий погляд, білі кучері, які падають на чоло. У світлі ламп я могла розгледіти Рема у всіх подробицях. Згадати той вечір теж у подробицях... Померти від сорому разів п’ятсот.
І тут у Шуші почалися корчі в сумці. Звірятко переверталося і шипіло, явно висловлюючи протест на наявність чоловіка в безпосередній близькості від мене. Якщо ця таварюка зараз знову почне істерити, то мене вже нічого не врятує. Замкнутий простір, істеричний Шуша, дорога... Надія тільки на автопілот.
— У тебе сумка гарчить, — розгублено промовив Хальмі.
— Угу, — зітхнула я, — вона в мене ревнива.
Хальмі моргнув і втупився на мене нерозуміючим поглядом. Розстебнула сумку, з якої одразу ж з’явилася голова Шуші, обвішана проводами від зарядок для гарнітури і планшета. Шуша був грізний і страшно обертав очима, які витріщив ще сильніше.
— І хто це? — з усмішкою уточнив Хальмі, роздивляючись Шушу, — дивне таке. На пустельну ящірку скидається. У звірків із пустелі в усіх таке строкате забарвлення. Але таких я не зустрічав...
— Арран якийсь там пустельний звір, — зітхнула я і погладила Шушу по голові — Личинка. Я назвала його Шуша, він любить яблука і хліб... це все що я про нього знаю. Чекаю відповіді від ветеринара, щоб дізнатися, що з ним далі робити. Намагалася відпустити на волю, але він чинить опір. І не ясно, чи виживе він на волі один, якщо він личинка.
Хальмі хмикнув і з цікавістю подивився на Шушу, який стирчав із дротів. Шуша грізно витріщив очі і став стирчати з моєї сумки ще більш загрозливо.
— А Шуша він тому що... — Хальмі перевів погляд на мене.
— Шебуршить, шипить і так далі на «Ш». Це я за ним у вентиляцію полізла. Він там ледь у коржик не розмазався. І після цього порятунку він перейнявся до мене якоюсь сталкерською, токсичною любов’ю. Скрізь за мною тягається, у прямому сенсі.
І я потрясла сумкою, в якій тягала арана.
— Чому відразу «токсичним»?, — знизав плечима Хальмі, дивно дивлячись на мене, — Інтерес може бути цілком щирий...
 Я вирішила зробити вигляд, що не зрозуміла натяку в його голосі. Я не настільки ідіотка, щоб не зрозуміти, до чого він хилить. Тільки в мене немає в планах робити дурниці й ризикувати роботою. У салоні повисла незручна тиша. Потім вона, мабуть, втомила Шушу і той дуже ґрунтовно чхнув, тріснувшись потилицею об панель флаера. Я почала гладити його по голові, забувши про мовчазного Хальмі поруч.
— То ти візуальник, — вдивляючись у дорогу за вікном, вимовив Рем, — і в кого?
Можливо, я й даремно подумала про нього погано. Може він не бабій, а красивий... так може він просто красивий. Це все ж таки не злочин.
— «Маггрі», «Янсен» і «Міллі Поп», — без запинки відгукнулася я, — поки що все, сьогодні додалися ще кілька гуртів, але я ще не розучила назви.
Хальмі обернувся, з неприхованим подивом дивлячись на мене. Шуша трохи заспокоївся і перестав активно оберігати мою честь, знову відповзаючи в сумку. Я для вірності застебнула замочок.
— Так це твої роботи були сьогодні?  Це ж просто космос!
— Дякую. Ти теж... крутий, — пробубнила я, борючись зі збентеженням, — я бачила ваш виступ. Це було потужно...
— Правда? — і Хальмі самовдоволено посміхнувся, дивлячись мені в очі, — Ну ми такі... Так.
Ось ще секунду тому він був простий як чавунний цвях і знову взявся випендрюватися. Чи кривлявся? Я не могла вловити його настрій, ніби все в його поведінці було... напускним. Я не могла це пояснити, але погляд його блакитних очей був іншим, дисонуючим із загальним образом. Ніби з прорізів маски на мене дивився хтось інший. Задумливий і... втомлений. Як того вечора в клубі. Ось той філософ - одинак, з яким ми грали в незнайомців. Він ніби ховався за маску від мене. Можливо що йому теж ніяково? А раптом?
— Співаєте ви добре — це факт, — знизала я плечима. — Захоплює.
— Ти смішна, — з усмішкою вимовив він, — Тіна Рікос...
Він якось задумливо вимовив ці слова. Розтягуючи звуки мого імені і дивлячись у вікно. Він часто дивився в далечінь, роздивлявся небо за вікном, примруживши очі. Можливо що для нього наша раптова зустріч теж стрес? А зірки вміють ніяковіти?
— Як тобі Зея, Тіна Рікос? — несподівано вимовив він.
Я озирнулася на всі боки, під черевом флаера розстилалася річка вогнів, звична для будь- якого сучасного міста.
— Красиво. — я обвела рукою вид за вікном. — дуже.
Ну а що сказати? Я здебільшого бачу Зею з вікна флаера або з вікна квартири, на роботі вікна мені не доступні. Хальмі простежив за моїм жестом, підпер щоку кулаком і зітхнув.
— Це не Зея, — похитав головою хлопець, — таке можна побачити де завгодно. У будь- якому куточку галактики.
— Я не була у всіх куточках галактики, — в тон співрозмовнику, вимовила я.
— Я теж, — дивним, трохи сумним голосом промовив чоловік. — ніде не був... Але Зею я тобі покажу... Хочеш побачити дещо цікаве? — запитав він, повертаючись до мене всім корпусом, — не ось це ось усе... А живу Зею?
— Ееее
— Наважуйся, Бідосю! — засміявся він, — ще один вечір двох незнайомців. Тобі сподобається.