Глава 11

Я все ж дісталася до ремонту камер. Після відвідин лікаря стало спокійніше. Переломів у мене не знайшли, вивихів і пошкоджень внутрішніх органів теж. Після уколу знеболювального стало легше ходити, але складніше сидіти, тому я не тільки без проблем займалася ремонтом камер, а й іншими роботами у вертикальній площині. У сидячій позі було складніше, але виходу не було, і я скрючилася в кріслі, супроводжуючи виступ нових груп.
Цей вечір, що переходив у ніч вереску, галасу і музичної феєрії, минув для мене менш томно. І на мою радість закінчився. Усі розповзлися по домівках. І мене кликали з собою, але... Мені потрібно було чекати Міро, щоб доїхати до дому, тому, після того, як інші співробітники пішли з операторської, я вирішила навести лад на полицях з обладнанням і запчастинами. У глибині душі я розуміла, що затрималася ще й тому, щоб уже точно не зіткнутися з Хальмі в коридорі. Але офіційною версією був Міро.
Шуша обережно висунув голову з сумки і позіхнув. Я продовжувала розкладати мотки кабелів на полицях. Шуша виповз із сумки і шмякнувся на підлогу. Солодко потягнувся, висовуючи язик. Судячи з даних з енциклопедії, він був нічним звіром, оскільки до заходу сонця єдиною його активністю було дихання. В іншому Шуша косплеїв колоду. У пустелі дуже спекотно вдень і все мало-мальськи розумне життя намагається поповзти геть і перечекати. Ночі на Зеї були прохолодними, але життю не заважали. Життя на Зеї взагалі було підпорядковане сонцям і активізувалося після їхнього заходу.
— Прогулятися вирішив? — з усмішкою промовила я.
Звірятко почапало до мене. Потім так само меланхолійно піднявся по нозі. Поповзло далі і, зручно примостившись на плечі, знову затихло.
— Швидко ти, — підсумувала я і продовжила ритися на полицях. — марафон явно не твоя сильна сторона.
Після прибирання на полицях, вирішила провести ревізію запчастин. Виявила, що деяких, найбільш ходових, немає. Концерт це аврал. Аврал це паніка... Відсутність часу і витрата його на біганину на склад... Прикинула, що часу в мене повно, вирішила прогулятися в підсобку і принести звідти потрібне. Написала по комунікатору Міро, де мене шукати, і потопала. Ключ-картка гидко пискнула, відкриваючи темні засіки всілякого технічного скарбу. Автоматично ввімкнулися лампи. Світло засліпило і дезорієнтувало, мене навіть хитнуло від несподіванки.
 Шуша запищав, підняв дибки луску і, розчепіривши крила, кинувся ховатися. Під полицю з коробками.
— Стояти! — запищала я, — Шушик, там цінна апаратура. Стій ненормальний.
І пірнула слідом за звірком у запорошені закутки з коробками. Шуша забився за величезний контейнер із кабелями. Мені ще не вистачало, щоб звірятко знову почало метатися в істериці, розкидаючи все навколо. Я й так ношу його на роботу напівлегально.
— Полохливий ти мій. Іди сюди, — зітхнула я і простягнула руку до звірка.
Шуша висунувся зі своєї щілини тільки оком. Недовірливо глянув на мене.
— Будь сонечком і виповзи весь, — проповзаючи далі, попросила я, — якщо ти щось зламаєш мене звільнять. Якщо я голодуватиму, то першим зжеру тебе. Врахуй. І плювати я хотіла на те їстівний ти чи ні!
Шушу все ж довелося витягувати, відсуваючи коробки. Витягуватися сам Шуша відмовлявся. Незабаром ящера, який пискнув, вдалося схопити за хвоста.
—Невростенік пустельного походження, — вилаялася я, саджаючи звірка в кишеню на стегні, — заспокойся, панікер лускатий.
І повернулася рухати шухляди на місце, щось заскреготіло по підлозі. Неприємний металевий звук. Я лягла на підлогу, розшукуючи джерело цього мерзенного звуку. Щось маленьке, ледь помітне, на кшталт розплющеної монетки, застрягло під ящиком. Підчепила сміття пальцем і з полегшенням видихнула. Мабуть робот-прибиральник загнав цю штуковину туди, коли проводив планове прибирання. Усе ж у таких закутках, заставлених мотлохом, мають прибирати прибиральники з руками і ганчіркою.
Уже зібралася викинути сміття в кошик, коли вирішила глянути номінал монетки. Може моя знахідка «пригостить мене кавою»? Глянула і задумливо вилаялася. Замість монетки на моїй долоні лежав нейрочип... Стандартний чип для нейропрограмування, такий самий точно був імплантований у мій власний мозок...
А цей лежав розплющений і понівечений на моїй долоні. Я обережно перевернула його пальцем. Чип сплющило не від шухляди, вона не розкачає на коржик такий прилад. І ще цей бурий нагар... Річ явно була у вжитку.
— Крихітко, вали додому без мене, — заявив Міро, пафосно відчиняючи двері комори, — цей дурдом надовго, я спатиму на робочому місці стоячи як кінь. І то, якщо час буде.
Міро притулився плечем до дверного укосу, зверхньо глянув на мене, освітлений яскравим світлом лампи.
— А ти чого по підлозі повзаєш? Настільки втомилася?
Гаразд, зі знахідкою розберуся потім. Потрібно буде запитати, може хтось загубив. Навряд чи він випав із коробки. На складі такої апаратури немає точно. Не з голови ж він вивалився? Якщо нікому не потрібен... То згодиться. Вроджена запасливість була моєю головною проблемою. Я запхала понівечений чип у кишеню штанів і піднялася на ноги.
Викинути чип я не наважилася, адже це носій даних. Хоча навряд чи з нього вже щось перепишеш після такого ось пошкодження.
— Шушу ловила, — зітхнула я, обтрушуючи пил із колін, — що в тебе сталося?
— Творчий процес стався, — зітхнув Міро, — Мозковий штурм у нас, якщо до бійки не дійде, то завтра затвердимо останню версію костюмів і декорацій для закриття шоу. Я викликав таксі, тож хвилин за десять поїдеш додому спатоньки. А завтра я відправлю запит, щоб твої відбитки внесли в код доступу на моєму флаері.
— Дякую, — зітхнула я.
Міро звично послав мені повітряний поцілунок і зник у яскраво освітленому коридорі. Концертний комплекс майже спорожнів, тільки зрідка пробігали такі ж опівнічні як Міро. Обидва сонця Зеї згасли, супутників Зея не мала і надія була тільки на штучне освітлення диво рослин, якими був засаджений кожен куточок. Ночі Зеї були непроглядно темними. І прохолодними.
Я вийшла на вулицю і поїжилася. Поруч із входом росло кілька пузатих «Сумок пустельника», і вони м’яко мерехтіли, освітлюючи вхід до комплексу. Вдень це були цілком звичайні лілові кактуси, які смішно гуділи, варто було постукати по них. Я притулилася долонею до рослини... Тепла.
Піднявся вітер, потягнуло холодом і дивним, терпким запахом розпеченого металу — це був аромат розпеченого сонцями піску. Пустеля остигала. І я теж... Схвильовано озирнулася й сильніше обхопила себе за плечі. Не мороз, але ніби голками шкіру кололо, почали стукати зуби. Поборола в собі бажання обійняти клятий кактус, наплювавши на колючки. Я не відчувала холоду зейської ночі так гостро раніше, бо після заходу сонця переміщалася на флаері або сиділа в приміщенні. Зашуршали двигуни, підганяючи флаер до місця, де я стояла.
— Як вчасно ви під’їхали, я вже зачекалася, — протараторила я, влітаючи до салону флаера, що під’їхав.
Полегшено видихнула і відкинулася на спинку крісла. Тепло, затишно, пахне пластиком і дорогим одеколоном... Люкс... Міро постарався.
— Сперечатися не буду, я теж радий. — донеслося від водія.
Це вже не смішно. Я обережно повернула голову в бік водійського сидіння.